Марина з чоловіком Анатолієм прямо забігли у батьківську квартиру!
-Мамо, тату, привіт! Ви просили нас терміново приїхати! Що ж трапилося? – разом прокричали вони.
Взагалі-то трапилося все вже давно… Мама була дуже слаба. Пройшла вже багато процедур. Нещодавно їй вже ніби стало ліпше. Але от знову гірше…
-Мариночко, Анатолій, добрий вечір, проходьте, – сказала мама.
Біла, худенька, як дівчинка…
-Ви проходьте, сідайте… У нас до вас є дуже незвичайне прохання! – раптом заявив батько. – Просто вислухайте маму, – аж розгубився чоловік.
Марина з Анатолієм здивовано перезирнулися. Вони сіли на диван і нетерпляче глянули на матір.
Ірина зітхнула, озирнулася на чоловіка Бориса, ніби шукала підтримки.
-Марино, Анатолію, не дивуйтесь, у мене до вас буде досить дивне прохання. Отже… Ми вас дуже просимо! Усиновіть для нас із татом хлопчика, будь ласка! Нам не дадуть за віком та й з інших причин…
Запала напружена тиша…
Першою опам’яталася дочка.
-Мамо, ти я думаю дуже здивуєшся, ми вам давно збиралися, але боялися сказати. Ми з Анатолієм дуже хочемо сина, а в нас уже є дві донечки – ваші з татом онучки.
І немає жодної гарантії, що третім буде синочок. Але справа не тільки в цьому, просто і здоров’я вже не те.
Лікарі не радять більше народжувати. Отже у нас були думки, може й справді нам взяти з дитбудинку дитину, хлопчика.
До себе в сім’ю, синочка милого маленького. І раптом ти нам мама те саме кажеш. А в тебе звідки такі думки?
-Маринко, навіть не знаю з чого почати, – Ірина з хвилюванням провела рукою по їжачку короткого волосся. – Справа в тому, що мені знову стало гірше. А тут до мене моя подруга зайшла, тітка Надя зі старої роботи, пам’ятаєш її?
У неї раніше над оком родимка була, зовсім око майже закривала. Їй говорили, що треба прибрати її, що може потім переродитися.
А тут Надя до мене приїхала – немає в неї родимки, виглядає чудово!
До баби Зіни в село їздила, та їй щось там нашепотіла.
І ось вчепилась до мене та Надя – поїхали до баби Зіни та й все!
До неї з інших міст їздять, допомогла вона багатьом.
Подумала я, а що я втрачаю, і ми поїхали.
Марина й Анатолій слухали мамину розповідь, затамувавши подих, але не дуже розуміли, до чого вона веде.
-Так от, діти, – продовжила Ірина. – Баба Зіна одразу поставила мені дивне запитання – чи є в мене син?
Почувши, що в мене одна донечка Мариночка та дві улюблені онучки, Марійка й Тетянка, баба Зіна наполегливо перепитала – а до доньки що було?
Я здивувалася, адже ніхто, крім нас із татом, не знає, що був синок, хлопчик, первісток, до тебе, Мариночко, але він… Не стало його… Ще до народження, – Ірина нервово смикала руками край футболки.
-І що далі? – Марина дивилася на маму, округливши очі.
-А далі те, що баба Зіна сказала – усинови хлопчика. Повернулася і пішла.
А в мене сльози полилися, наче я в чомусь винна, що синочка, первістка зберегти не змогла.
І маю тепер іншому хлопчику дати тепло й любов, як би відновити порушену рівновагу.
І знаєте, потім я до себе прислухалася – а я ж і справді цього хочу.
У нас з татом можливості є дати малюку і тепло, і любов та й все, що йому потрібно!
І навіть не заради того, щоб одужати. У мене просто усвідомлене бажання з’явилося – зберегти від сирітства та самотності хоч одне маленьке життя.
Ви мене розумієте?
-Мамо, я тебе зрозуміла і повністю підтримую, – Марина зі сльозами кинулася до мами. – Давай так зробимо!
Марина й Анатолій заздалегідь обговорили з керівництвом дитячого будинку, що хочуть усиновити маленького хлопчика.
І їх запросили подивитись діток. Ірина з Борисом, звичайно ж, теж поїхали.
У дитячій ігровій кімнаті на килимі сиділи і гралися діти років трьох і старші.
-Мамо, дивись який хлопчик біленький, на тебе схожий, як він старанно пірамідку збирає. Від старання навіть язичок висунув, – Марина тихенько вказала на одного малюка на підлозі.
Ірина подивилася і їй він теж сподобався. Але тут з кута ігрової почулися чиїсь нерозбірливі слова.
Ірина обернулася – в кутку кімнати, збоку від них, стояв старший хлопчик з сумними очима.
Він щось шепотів ледве чутно.
-Ти нам кажеш? Скажи трохи голосніше, я не зрозуміла, – попросила Ірина.
Хлопчик зробив крок до неї, і повторив:
-Тітонька, ви будь ласка мене візьміть, я вам обіцяю, ви про це ніколи не пошкодуєте. Мене візьміть…
Марина й Анатолій досить швидко оформили всі документи і всиновили Миколу.
Марійка й Таня були дуже горді, що в них з’явився братик. Миколка дуже швидко звик і став називати Марину й Анатолія мамою й татом.
Він довго бував в гостях у бабусі Іри й діда Бориса, адже вони жили недалеко і у школу можна було ходити й від них.
Ірину він називав дивно, не бабуся, а мама Іра.
Сам чомусь став її так називати. А вона затамувавши подих дивилася на Миколку, і їй здавалося, що це справді він, її синок, той, якого тоді не стало.…
Ірина почала проходити новий курс процедур, але це не допомагало, їй ставало все гірше.
Миколка дивився їй в очі, гладив коротке волосся.
-Мамо Іра, чому ти така? Я хочу, щоб ти одужала!
-Не знаю, Микольцю, так буває, але я постараюся, я тобі обіцяю, – Ірині дуже подобалося, як він її називав – мама Іра.
Борис поговорив із лікарем.
-Які шанси? – запитав Борис.
Лікар не став лукавити.
-Пʼятдесят на пʼятдесят. Але ми зробимо все можливе і тоді це її врятує.
І Борис з Іриною наважилися…
У той день усі були на нервах. Марина без кінця дзвонила татові. Той домовився з лікарем, що той йому повідомить, як усе буде ясно і Борис був, як на голках.
Він не одразу зрозумів, що не знає, де Миколка. Борис знайшов хлопчика у їхній спальні біля крісла з халатом Ірини.
Миколка не чув, як Борис зайшов, він сидів на підлозі, закутавшись обличчям в халат Ірини, плакав і тихо повторював:
-Мамо Іра, я не хочу знову тебе втратити, будь ласка! Я хочу, щоб ти була зі мною завжди, ну матусю Іра!
Дзвінок телефону змусив здригнутися і Бориса, і Миколку. Дзвонив лікар, голос був стомлений і якийсь безрадісний, і Борис застиг. Невже все? Невже Іринка не витримала?
-Борис? Це Михайло Іванович. Все пройшло непросто, але зрештою вдало, ваша дружина витримала.
Вона була на волосині, я вперше таке бачу, наче хтось згори допомагав їй у ті моменти, коли здавалося б усе. Вітаю вас, видно, їй дано ще пожити, видно є заради чого…
-Дякую, дякую, лікарю!
Борис обійняв Миколку.
-Ти зрозумів, все добре, жива наша мама Іра, жива! Яке щастя, що ти з нами, маленький. Пробач, але я чув, як ти просив за маму Іру Господа, дякую тобі, любий мій синочку!
Вони так і стояли обійнявшись – батько і син. З того часу для їхньої родини настали щасливі й сонячні дні…
