Ірина дивилася турецький серіал, коли заграла меледія на її телефонні. Жінка підняла слухавку. – Доброго дня! – пролунав жіночий голос. – Мені сказали вам зателефонувати. Вам потрібна хатня робітниця? – Вас Юля звуть? – запитала Ірина. – Так, – відповіла співрозмовниця. – Приходьте! Я вас чекаю! – сказала господиня. Ірина стояла біля вікна. Побачивши, що відкрилася хвіртка і на подвір’я зайшла жінка, Іра вибігла на вулицю її зустріти. Жінки глянули один на одного і… застигли. – Цього не може бути, – тільки й подумала Ірина

ИНТЕРЕСНАЯ ЖИЗНЬ

«В будинку не прибрано. Обід не приготовлений, Дружини вдома немає. Діти – невідомо де. Звичайно, вони далеко не діти: синові – двадцять, а дочці – вісімнадцять. Ну, син добре, він мій помічник і спадкоємець, щодня на моєму … на нашому підприємстві пропадає. А чим дочка займається?

Олексій поставив чай, дістав із холодильника ковбасу та сир. І почав вечеряти, один. Ось і дружина повернулася, зайшла на кухню доторкнулася до чайника, посміхнулася:

– Як чаю хочеться, на вулиці холодно.

– Іра, мене це починає дратувати. Розумію, що ти теж працюєш. Але ж ти й вдома господиня, а в нас, незрозуміло, що в будинку робиться: не прибрано, вечеря ніколи не приготовлена.

– Олексію, я зараз теж почну невдоволення висловлювати: город не прибраний. Яке там не прибрано? Яблука та капуста досі лежать. Ти навіщо їх садив? Все одно все викидаємо. На подвір’ї гойдалки досі стоять, заржавіли вже. Чи ти для онуків цей металобрухт бережеш? Адже ми з тобою ще десять років тому домовилися, коли будинок збудували: все, що всередині – моє, а все, що зовні – твоє.

– Гаразд! Все! Гроші дозволяють. Я шукаю двірника-садівника. Ти шукаєш хатню робітницю. Тисяч по десять їм платитимемо.

– Домовилися!

***

Увечері Ірина дістала телефон і почала обдзвонювати свої подруг. Хатню робітницю – то швидше знайти треба, а то чоловік двірника-садівника знайде і знову бурчати почне.

Години дві займалася пошуками, вже чотирьох подруг обдзвонила. Зрештою, п’ята захоплено повідомила:

– Є на прикметі. Вона у Бондаренків працювала. Вікторія її все розхвалювала: і будинок у чистоті утримує, і готує добре. А коли у Вікторії чоловіа не стало, вона її розрахувала та поїхала до дочки жити. У тох теж котедж, заодно з онуками побуде …

– Галю, Галю, – зупинила її Ірина, розуміючи, що цей монолог ніколи не закінчиться. – Ти мені цю хатню робітницю знайти зможеш?

– Зможу. Почекай трохи, зараз Вікторії подзвоню!

Пройшло пару годин, коли пролунав дзвінок у відповідь від подруги:

– Все, знайшла я цю хатню робітницю. Звати Юля. Вона не проти. Я їй твою адресу дала. Сказала, щоб вона до тебе завтра о восьмій вечора підійшла. Тільки, Ірино, у неї там якісь проблеми, їй жити нема де. Ти там їй кімнатку знайдеш?

– Знайду.

– Тоді я тобі скину, про всяк випадок, номер телефону. Їй я твій дала.

– Давай! Дякую тобі, Галю!

Ірина з чоловіком мала сімейне підприємство, яке приносило дуже непогані гроші. Основну роботу на цьому підприємстві виконував, звісно, ​​чоловік. Нещодавно син став допомагати йому. Сама Ірина займалася в основному адміністративно-господарською роботою, а по-простому, командувала техніками та двірниками на підприємстві чоловіка. І, звісно, ​​контролювала бухгалтерію. У самі їхні справи не втручалася, але контролювала.

Вказівку по роботі своїм підлеглим давала телефоном, а на підприємство приходила по обіді. Чоловік не заперечував, головне щоб порядок був, а як цього дружина робить це, його не хвилювало.

Сьогодні перед обідом, коли Ірина ще була вдома, зателефонував чоловік:

– Іро, я зараз приїду, привезу двірника.

– Гаразд.

Забрала поклала на стіл телефон, а в голові майнула думка:

“Випередив мене чоловік”.

***

Двірник виявився похмурим чоловіком років п’ятдесяти. До того ж виявилося, що йому нема де жити. Сам він із якогось села на краю області.

У господарів на поваір’ї був гостьовий будиночок, з якого десять років тому велося керування будівництвом котеджу. Там було дві кімнати та кухня. Потім цей будинок був місцем, де грали діти та їхні друзі, що приходять у гості.

Ось Олексій і доручив новому двірнику навести там порядок.

А ввечері заграла мелодія на телефоні Ірини:

– Доброго дня! – пролунав жіночий голос. – Вам потрібна хатня робітниця? Мені сказали зателефонувати.

– Вас Юля звуть?

– Так.

– Приходьте! Я вас чекаю!

– Я за півгодини буду.

Ірина стояла біля вікна та дивилася у вікно. Побачила жінку, що підійшла до воріт, вибігла на вулицю.

Вони глянули один на одного і… застигли. Перед очима в обох, схоже, проносилися ті самі картинки чверть вікової давності.

Тоді Юля була найкрутішою і найкрасивішою дівчиною, принаймні, у їхньому десятому «Б». Жили вона у котеджі, батько часто приїжджав за дочкою до школи на крутій іномарці.

Ірина батька не мала. Ходила вона в одному й тому самому одязі. І була на нижньому щаблі ієрархії у класі. Юлі намагалася не заздрити і не звертати на неї уваги. Але після одного випадку образилася на цю красуню.

Тоді вони всім класом пішли на природу. Крім Юлі, у класі був ще один крутий хлопець, він цю вилазку організував.

Хлопці ігристе. Стало дуже весело, і Юля почала ділитися своїми мріями про майбутнє:

– Закінчу інститут. Вийду заміж за якогось олігарха. Матиму величезний котедж. Будуть хатні робітниці…

– Юля, про яких хатніх робітниць ти говориш, – пролунав веселий голос одного з однокласників. – Зараз всі мріють бути крутими. Де ти знайдеш хатню робітницю?

– Та ось Іру в хатні робітниці до себе і візьму, – повернулась і зарозуміло запитала. – Іра, підеш до мене?

Юля тоді навіть не уявляла, як Іріне було образливо.

Але доля все повернула інакше, навіть не повернула, а перевернула. І ось сама, колишня крута красуня, прийшла найматися в хатні робітниці… до Ірини.

– Юля? – Все ще сумніваючись, запитала господиня котеджу.

– Вибач! – Та повернулася і зібралася йти.

– Юля, ти що? – Ірина поклала їй руку на плече та повернула до себе. – Ми ж із тобою в одному класі навчалися.

– Я тоді… у школі…, – і вона заплакала, притулившись до однокласниці.

– Все, заспокойся! Пішли чаю наллю! Розкажеш, що сталося.

Ірина налила чай. Поставила на стіл вазу із цукерками.

Потім господиня кивнула:

– Ну що, Юля розповідай, що з тобою сталося після школи?

Та довго мовчала, видно спогади давалися важко.

– Тато збанкрутів через рік після того, як ми школу закінчили. Майже все конфіскували. Потім батька не стало, не витримав всього цього. Мама за рік заміж за іншого вийшла. Незабаром занедужала і також пішла.

Відчувалося, що важко говорити, але її хотілося висловитись.

– Коли я тільки-но закінчила школу, батько мені встиг двохкімнатну квартиру купити. Ось у ній і жила. Інститут покинула. Заміж так і не вийшла, але сина народила. Одна його виховувала. Він виріс, одружився, онук у мене з’явився.

Юля низько опустила голову:

– Ось тільки бабуся синові зі невісткою почала мішати. Адже у них дитина…, – вона подивилася на колишню свою однокласницю, і стільки жалю було в цьому погляді. – Ірино, ти візьмеш мене? Я й готую добре.

– Звісно! Підемо тобі твою кімнату покажу.

Так стала Юля жити у будинку у своєї однокласниці. Це лише перший час у котеджі. Григорій, їхній новий двірник, теж виявився неодруженим. А гостьовий будиночок у господарів не такий і маленький: дві кімнати і кухня.

У Олексія з Іриною діти незабаром обзавелися сім’ями та своїми будинками. Так що пара, що живе в їхньому гостьовому будиночку, була господарям тільки на радість. Є з ким вечорами посидіти, поговорити.

У котеджі, у дворі та на городі завжди порядок. І стару гойдалку на нові замінили. Адже невдовзі онуки підуть.