– І чого ви так радієте, Зоя Іванівно, ніяк не зрозумію? – похитала головою Олена, дивлячись на те, як сусідка пересипає щойно зібраний аґрус у відро.
– Про що ти, Оленко? – не зрозуміла Зоя.
– Ви ці ягоди цілу годину збирали, натомилися так! І навіщо? – пояснила Олена.
– Не лишати ж їх, шкода, якщо осипляться.
– Давно прибрали б цей кущ, і справа з кінцем. Скільки йому років? Старого треба позбуватися! Я ось вирішила більше не маятися, всі кущі приберу, а прийду газоном засію, – помовчавши кілька секунд, Олена змахнула з футболки невидимі порошинки і додала: – Я ж не просто так зайшла, а за порадою …
Зоя Іванівна з подивом глянула на сусідку. Оленка та її чоловік Микола нещодавно купили ділянку у шість соток, на якій багато років господарювала давня подруга Зої. Нові сусіди швидко порозумілися зі старожилами, і тепер Олена частенько забігала до сусідки на чай. Худенька, молода і весела, вона одразу сподобалася Зої Іванівні. На вигляд жінці було трохи за тридцять, втім, як і її чоловікові, з яким вони виховували двох дітей.
– Щось сталося? – обережно запитала Зоя, прибираючи відерце убік.
– Розлучитися хочу, – тихо сказала Олена.
– Як? – здивувалася сусідка.
– Мама свариться, каже, мовляв не правильно роблю… А в мене більше сил немає!
– Мені здавалося ви така чудова пара. Микола тебе кохає…
– Кохає…
– Тоді я не розумію.
– Усі чоловіки, як мчоловіки: намагаються заробити більше, щоб сім’я ні чого не потребувала. Миколі на роботі пропонували підвищення, вже кілька разів, то він відмовляється! Говорить, мовляв, бути начальником це не для нього, – сердито сказала Олена. – Та й характер у нього не цукор, сваримося, буває… Іноді ловлю себе на думці, як добре було б одній.
Зоя закашлялася і, відпивши з граненого склянки солодкого чаю, похитала головою.
– Може, порадите, як бути? – запитала Олена.
– Скільки років ви одружені?
– Вісім. Тільки якщо вирішите мене судити, то краще скажіть одразу, я піду до себе! Роботи непочатий край.
– Я судити не стану, та й радити не люблю, – м’яко промовила Зоя. – Просто хочу тобі дещо розповісти…
Олена з неприхованою цікавістю подивилася на сусідку і кивнула. А Зоя, зібравши пальці в замок, сказала:
– Коли мені було дев’ятнадцять, я познайомилася з одним хлопцем. Високий, широкоплечий, гарний, він міг би закрутити голову будь-якої красуні, а вибрав мене. Кілька місяців ми гуляли містом, тримаючись за руки, перш ніж він поцілував мене… А потім ми стали парою. Через два роки я вийшла за нього заміж, народила доньку, Катрусю.
З того часу, як у житті Зої з’явилася донька, стосунки з чоловіком стали холоднішими. Вони ніби віддалилися один від одного, і Зоя раптом зрозуміла, що він зовсім не той, кого вона хотіла б побачити з собою. Нескінченні причіпки, сварки, обмануті очікування… Григорій стійко виносив усе це й казав, що попри все любить її.
Але ніби якась пелена застилала очі, будь-яка дрібниця могла спровокувати невдоволення. І лише переживання бути розлученою, засудження рідних та сусідів не давали Зої зробити необачний крок і подати на розлучення. Вони жили неначе чужі: Грицько намагався налагодити стосунки, а Зоя його відштовхувала і все частіше ночувала у мами, вигадуючи привід, щоб не повертатися додому.
– Ти ще пошкодуєш, що так ставишся до чоловіка, – з докором говорила Євгенія Борисівна, її мати. – Та й що скажуть люди?
– Не пошкодую.
– Він тебе любить, невже ти не бачиш? На руках готовий носити, все в хату, все для сім’ї… Знала б ти, як я жила з твоїм батьком!
– Все одно ми не будемо разом, – фиркала Зоя і підтискала губи. – Дуже різні.
Зоя замовкла, а потім ніби не своїм голосом промовила:
– Все могло б зруйнуватися, якби в життя кожного з нас не постукало біда… Грицько важко занедужав. Досі пам’ятаю, як плакала і на колінах просила вибачення, як цілувала його та обіймала,говорила, що крім нього, мені ніхто не потрібен.
Недуга не відступала. Ставало тільки гірше. Час ніби зупинився. Зоя жила і дихала, лише думкою про чоловіка. Євгенія Борисівна не давала дочці пасти духом, виховувала Катрусю, поки Зоя не покладаючи рук працювала на заводі. Так минуло кілька років.
– А потім Григорію стало краще, – з усмішкою сказала Зоя, дивлячись на тремтливі губи Оленки. – Грицько, тоді сказав, що весь цей час думав лише про нас із донькою. Якби не ми, він не зміг би подолоти цю недугу… Ми були разом усі ці роки: народився наш синочок, Микола, а потім і донька, Марія. За все сімейне життя я не сказала йому більше ні слова докору, розуміючи, що найголовніше – не речі і точно не гроші. Знаєш, що найважливіше?
Олена розгублено дивилася на сусідку і мовчала.
– Людина. Той, хто любить тебе всім серцем. Він і більше ніхто, а все інше – дрібниці. Я так зациклювалася на дрібницях, що не помічала головного… І лише коли дізналася, що можу його втратити, зрозуміла, як сильно люблю, — Зоя опустила очі, і на веранді невеликого дачного будиночка повисла мовчанка.
З вулиці лунали приглушені звуки радіо, було чути, як шумить від вітру листя на високому дереві і співають птахи. Олена закрила обличчя руками і гірко заплакала. Опустивши руку у відро, Зоя простягла їй жменю аґрусу і сказала:
– Люба, тільки спробуй який він чудовий. Ти питала, навіщо мені цей аґрус, коли його ніхто не їсть, – тихо промовила Зоя. – Діти виросли, поїхали, живуть своїми смі’ями, а я збираю ці ягоди не просто так. Їх дуже любив Грицько. Не завжди старого треба позбуватися, як ти помітила. Часом старе та рідне, краще за щось нове. Як із цими ягодами, так і з людьми.
Вона накрила білою марлею невелике червоне відерце і, кивнувши на нього, сказала:
– Візьми для дітлахів. Вони недавно забігали: з радістю їли ягідки. І Микола заходив. Гарний він у тебе, спокійний, хазяйський. Справжній чоловік.
– Дякую, – прошепотіла Олена, притискаючи до себе відерце, ніби в ньому було щось безцінне. – Я піду. Микола, мабуть, мене зачекався… Потрібно допомогти йому, він же ганок хотів доробити.
– Біжи, звичайно. І на чай приходьте. Зараз врожай відмінний: варення наварю, самій і не з’їсти!
Провівши поглядом заплакану сусідку, Зоя піднялася на ноги і вийшла на ділянку. У самому центрі, на довгій грядці, красувалися кущі агрусу. А ягоди, червоні, жовті, зелені, налиті соком, так і манили їх скуштувати.
– Хороший нині врожай, і день хороший, – тихо сказала Зоя і, взявши з лавки порожнє відерце, вирушила в город, щось співаючи собі під ніс.
