Олена спекла пиріг із яблуками, аромат розпливався по всьому подвір’ю. Вона вирішила накрити стіл у просторій альтанці, увитій зеленню, вдень тут тінь, а потім увечері добре посидіти в прохолоді. Андрій поїхав на вокзал зустрічати дорогих гостей, доньку з чоловіком та онучок-близнючок Ангеліну та Марію. Коли вони були маленькими, Олена не могла розрізнити, хто з них, хто. А вони це зрозуміли та заплутували бабусю. Якщо вона звертається до Ангеліни, та сміється і каже:
– Бабусю, я не Ангеліна, я – Марія.
– Ой, Марія, знову я наплутала, – скрушно говорила Олена.
А та сміялася: – Так я і є Ангеліна, я просто пожартувала, – сміялася онучка.
Одна плутанина у неї з онуками, настільки вони були схожі, а головне однаково одягнені. Вона вже й доньку просила:
– Не вдягай ти їх однаково, я зовсім не розрізняю їх. А вони з мене ще й сміються.
Тоді дочка їй сказала, як їх можна розрізнити:
– Мамо, у Марійки маленька родимка на шиї з правого боку, під волоссям, ти підглядай.
– Ой, доню, добре, що ти мені підказала, бо я ніяк не розрізняю. Це треба таких однакових онучок народити.
Поки вони були у відпустці, Олена щоразу придивлялася до родимки, а ті дивувалися:
– Бабуся, ти вже нас розрізняєш і зовсім не плутаєшся. Як це в тебе вийшло?
– Так, ось так і вийшло, вже розумію, хто з вас Ангеліна, а хто – Марійка.
Дорогі гості приїжджають не щороку, живуть далеко, онуки вже дорослі, їм по шістнадцять. Зараз Олена вже їх розрізняє. Ангеліна спокійніша, а Марія навпаки, галаслива, спритна непосида, хоч і зовні однакові.
Олені шістдесят один рік, але вона добре виглядає, свій будинок у них із чоловіком, а свій будинок не велить сидіти на одному місці, вимагає догляду, город ще, та й вона сама по собі активна по життю. Андрій у неї другий чоловік, за нього вона вийшла дванадцять років тому.
За першого чоловіка вийшла заміж у двадцять три. Перший шлюб виявився невдалим, любив її колишній погуляти, та ще й друзів додому привести. Коли народилася донька, він не припинив своїх веселих гулянок. Його мати, свекруха Олени сварила сина, а жили в неї, жаліла невістку, але даремно. Поїхала Олена з донькою до батьків до іншого міста і розлучилася.
Поки вона накривала стіл, відчинилися ворота і Андрій в’їхав у двір машиною. Ангеліна з Марією вискочили першими, налетіли на бабусю цілуючи та обіймаючи:
– Привіт, бабуся наша рідна. Ми скучили.
Після всіх обіймів та поцілунків, Олена скомандувала:
– Так, мої добрі, прошу всіх за стіл у альтанку, з дороги треба підкріпитися, довго їхали.
Увечері сиділи навколо гойдалки, дівчата з матір’ю гойдалися потихеньку, чоловіки та бабуся сиділи поряд на лавці. Неквапливо вели розмову, донька із зятем розповідали новини, таки три роки не приїжджали, тільки телефоном, добре є тепер скайп. Того приїзду зять подарував ноутбук, інтернет провели, навчив користуватися скайпом, хоча Олена і так знає комп’ютер. На пенсію вона пішла три роки тому, все працювала головним бухгалтером на підприємстві, а там комп’ютерні програми, ось тому давно з ноутбуком на «ти».
Олена все не може надивитись на онучок:
– Які ж ви гарні, дівчата, дорослі. Так і заміж вискочите незабаром, не встигнеш озирнутися.
– Бабуся, а ти у скільки років вийшла заміж?
– Майже о двадцять три. Лише недовго з чоловіком прожила, три роки. Одна виховувала вашу маму, всяке бувало.
– А з дідом Андрієм колись познайомилася?
– Ого, чого згадали. Та ми з Андрієм знайомі з юності. Мені було дев’ятнадцять, а йому двадцять два. Це така історія, що довго розповідати. Хоч і живемо з Андрієм лише дванадцять років.
– Ну, бабусю, ти нас зовсім заплутала, розкажи все по порядку, розкажи, – просили дівчата. А дід Андрій посміхався в сиві вуса і ніжно поглядав на свою дружину.
Олена неквапливо почала свою розповідь, а дівчата затамували подих.
Як же ми з подружкою любили танці, а можливо це була просто безтурботна молодість. Пам’ятається, поїхали ми з подругою туристичною путівкою на море. Сонце, хвилі, море, оксамитове небо… теплі вечори були особливим часом у курортному містечку. Увечері ми одягали яскраві сарафани і йшли до парку на танці. Там був танцмайданчик, і ввечері усі відпочиваючі стікалися туди.
На танцях, підштовхуючи один одного, ми дивилися у бік хлопців та молодих «самотніх чоловіків», на курорті вони зазвичай бували «холостяками». А вони в свою чергу теж виглядали симпатичних дівчат, щоб запросити їх на танець, ну і таке інше.
Під час одного запального танцю я відчула чийсь дотик. Поруч танцював він. У білій сорочці та світлих штанах. Декілька гудзиків було розстебнуто, і виднілося засмагле тіло. Ми зустрілися очима і після цього він запросив мене на танець. Ми зустрічалися до останнього дня моєї відпустки, гуляли нічною набережною, чого вже гріха таїти, цілувалися. Потім він проводжав мене до будинку відпочинку, і звали його Андрій.
А коли він проводжав мене на поїзд, він чесно зізнався, що одружений і є ще маленька дитина. Виїжджали ми з подругою в засмучених почуттях, мені й так було погано, прикро, а вона ще мені капала:
– А я тобі говорила, а я тебе попереджала, що на курорті вони всі “холостяки”. Все, забудь про нього.
А я не забувала і спочатку згадувала наші зустрічі. Ми розлучилися, і я навіть не знала, з якого міста він був.
Потім все кудись пішло, всі переживання. Закінчила навчання, потім працювала, а потім одружилася, народилася донька і все давно забулося. Потім розлучення та заміж більше не хотіла, нажилася, напереживалася.
Коли мені було сорок дев’ять років, я поїхала в чергову відпустку на море. Жила у приватному будинку, винаймала кімнату. Відпочивала, купалася і засмагала на своє задоволення. Донька вже була одружена, а я вільна, як пташка. На пляж ходила із сусідкою, та теж винаймала кімнату. Вечорами гуляли парком, я навіть їй розповідала, як сюди бігали на танці. І навіть зберігся танцмайданчик, але вже в іншому вигляді в сучаснішому стилі, з нього зробили літню терасу, з боків стояли столики. Одного чудового вечора ми сиділи з сусідкою і їли морозиво, дивилися на гарний захід сонця. Я раптом почула чоловічий голос за спиною, він мені здався трохи знайомим:
– Шановні пані, можна сісти за ваш столик, одному щось сумно.
Сусідка миттю кивнула головою:
– Звичайно, звичайно, і нам буде веселіше.
Коли він сів навпроти мене, я спочатку не впізнала того Андрія, з яким танцювала, гуляла під місяцем. А він також уважно вдивлявся в моє обличчя. Чого гріха таїти, скільки років минуло, тридцять! Змінилися ми обоє. Андрій став солідним чоловіком, тільки той самий погляд і вуса, тільки вже почав сивіти, вуса і волосся покрилися сивиною. А я теж трохи набрала, не критично, але сорок дев’ять років, це не дев’ятнадцять.
Ми одночасно вигукнули:
– Це ти?!
А сусідка нічого не розуміла, дивилася то на мене, то на нього. Ну потім після всіх пояснень вона сказала:
– Оце так! Якби мені хтось таку історію розповів, я б нізащо не повірила! А тут таке діється на моїх очах, зустріч із минулого. І як це могло так вийти?
Потім ми довго гуляли з Андрієм, він розповів, що його дружини не стало вісім років тому. І він чотири роки поспіль вже приїжджає сюди, сподіваючись зустріти мене.
– Так, Андрію? Чи все правильно я розповідаю? – Звернулася вона до чоловіка.
– Так-так, – кивав він головою, і посмішка розповзалася на його обличчі.
Андрій у мене вибачався, що відразу не зізнався про сім’ю, переживав, що я з ним не зустрічатимуся. А він закохався і не знав, що робити. Був засмучений, а адреси моєї не спитав. І якось йому на думку не спадало запитати мою адресу, а може тому, що він був одружений. Він згадав про це лише коли від’їхав поїзд, а мобільних раніше не було. Та й вдома на нього чекала дружина з тримісячною дитиною.
Теж довго відходив від нашої розлуки. Але згодом усе це забулося, а дружина його одного вже не відпускала, мабуть, того разу щось відчула. Довго він вибачався, а коли дізнався, що я одна, сказав:
– Олено, що хочеш роби, але я тебе більше не маю наміру втрачати. Я тепер тебе не відпущу нікуди.
Освідчувався мені в коханні мало не щодня, дарував квіти, навіть заміж запропонував, подарував ось це кільце. А я все думала. Сусідка мене сварила:
– Олено, погоджуйся, таке в житті буває один раз, не повторюється таке ніколи, повір мені. Я б на твоєму місці навіть не роздумувала.
А я думала, коли він мене тоді обдурив, а раптом і зараз теж. Але в сорок дев’ять років я вже не була такою наївною, все зважила, про все розпитала і погодилася. І поїхали ми додому до мене разом. З того часу більше не розлучаємося, і мене одну нікуди не відпускає!
Одна тільки у нас проблема, дочка Андрія йому не пробачила, що він одружився зі мною. Хоча він залишив їй і будинок, і частину заощаджень. Але вона вирішила, що він зрадив її матір. Ми чекаємо на неї в гості, він запрошував її, дзвонив до них додому, хотів навіть поїхати туди, але вона не хоче спілкуватися. Андрій звичайно переживає, хоч і не подає виду, але я знаю. Це не просто.
Олена замовкла, а Андрій підійшов і поцілував її у щічку.
– Знаєте дівчата, ваша бабуся найкраща жінка у світі. Жаль, що багато часу ми з нею втратили, і в цьому винен лише я.
– Нууууу, бабусю, яка романтика у вас із дідом, виявляється. Здорово, що так сталося. Дякую, що розповіла нам свою історію. Тепер ми завжди її пам’ятатимемо. А тобі, діду Андрію, респект. За те, що ти пам’ятав і шукав нашу бабусю, – говорила Марія, а сестра її підтримувала та гладила бабусю по плечу.
Через два тижні Олена з Андрієм проводжали дітей та онучок на вокзал, і вони знову залишилися самі. Андрій діловитий і господарський, постійно чимось зайнятий, щось майструє, пиляє. За ці роки, що вони живуть разом, він повністю перебудував будинок, надбудував другий поверх, облагородив двір, провів водопровід та газ. І живуть вони з Оленою щасливо, літніми вечори п’ють у альтанці чай, і згадують свою молодість.
