Степан був видним хлопцем з юності. Та любив він тільки одну жінку на світі, свою дружину Марину. Любив аж зі школи, скільки пам’ятав себе, стільки й любив. Жили вони дружно, трьох дітей виховували, Мишка з Іванком і доньку Тетянку, молодшеньку. Характер у чоловіка був добрий, руки золоті. Теслі кращого в окрузі не знайти.
І працював він багато, бо сім’ю велику прогодувати треба, хлопців одягнути–взути, дружину побалувати.
Як у магазин щось новеньке завезуть, одяг який або хусточки ошатні, обов’язково купить. Чи парфуми з міста привезе дорогі.
Марина перед сном як сяде перед дзеркалом у білій сорочці, почне волосся розчісувати, та в косу заплітати, Степан не намилується на таку красу.
Лежить на ліжку, руки за голову покладе і дивиться на неї при яскравому світлі лампи. І така радість на душі.
І як вона все встигає? І чистота в будинку, і сніданок–обід–вечеря завжди готові, і на городі повний порядок.
Ну, там, правда, вся важка робота була на ньому. Хлопці допомагали, що батько не скаже, все роблять.
Він любив дітей. Не балував, але привчив до порядку і щоб поважали матір.
А Тетянка зовсім ще маленька, три рочки всього. На Марину схожа, така ж синьоока. Її не балувати не виходило.
Куди не підуть, вона завжди сидить у нього на плечах. І вдома образити ніхто не сміє.
Щастя свого сімейного вони ніби соромилися. У будь–якій хаті, яку не візьми, і сварки і скарги. А у цих все добре й гладко.
А тут недавно молодший Іванко посварився сусідським хлопцем-здорованем Миколою. Дуже вони посварилися…
Марина плакала, холодні примочки Іванку робила…
Тоді Степан в сусідів на подвір’ї. Миколка, насварений матір’ю, засмучений і ображений сидів на призьбі.
Побачивши Степана він відвернувся. Вигляд у нього був жалюгідний, і щось ворухнулося в душі Степан, чи співчуття до хлопця, чи образа за сина.
У його Іванка є батько й заступник, а у Миколки немає. Мати виховувала його сама. Підійшов він, сів поруч і Миколою й сказав:
– Ти так не дивися. Знаєш, що винен? – хлопчик мовчав. – Бачу, знаєш. А отже відповідати доведеться.
Запала тиша, і Степана знову жалість взяла.
– Ти, Миколо, синів моїх не чіпай. Зрозумів?
Хлопець кивнув головою. Степан поплескав його по плечу й пішов.
Тільки помітив, що його мати, Марія, спостерігає за ним через фіранку.
Але додому не пішов, ноги самі в ліс понесли. І спогади нахлинули…
…Їм було по вісімнадцять майже: йому, Марійці й Марині. Школу закінчили. У клубі випускний вечір влаштували одразу для двох сільських шкіл: їхнього та сусіднього села. Атестати вручили, привітали. Стіл був накритий з лимонадом і тістечками і танці під музику.
Усі ошатні, красиві. Але найкраща, звісно, Марина. Сукня біла з мереживом, босоніжки на підборах і коса до пояса. Щоки рум’яні, відмінниця!
Степан цього вечора вирішив зізнання зробити, що закохався ще у п’ятому класі і любить її досі. Бо на службу заберуть, і не встигне свої почуття відкрити.
Але не тут то було! Ніхто раніше й не помічав, що син директора школи Володимир уже давно придивився собі дівчину.
Так і не відпускав весь вечір. І вона щаслива поруч, сміється, танцює з ним вальси. Степан так зроду не вмів!
Стоїть він осторонь, журиться, а тут Маруся до нього підходить, бере за руку і танцювати кличе.
Він руку забрав і надвір. Марійка за ним. Так і прогуляли до ранку.
На річку сходили, на бережку посиділи. Дівчинка лащиться до нього, а він ні в яку. Все про Марину думає.
Але восени, перед самою службою, слух пройшов, що Марина заміж за Володьку виходить.
Плакав Степан гіркими сльозами, а вона навіть на проводи не прийшла. Стіл був великий, усі охочі запрошувалися.
Але поряд сиділа Марійка, а не Марина…
І пізно ввечері, поки всім селом співали й танцювали, до себе заманила його, веселого вже… Як і що там сталося, Степан не пам’ятав до ладу.
Додому прийшов під ранок під косі погляди матері й батька і завалився спати.
Листи зі служби писав рідко і тільки батькам. Вони й повідомили, що Марина вийшла заміж, а Марія поїхала в місто вчитися.
От і юність минула. Попрощався він тоді з нею. Назавжди…
Повернувся в село змужнілим, з коротко, під їжачок, стриженим волоссям. У Марини вже Мишко народився, і другий на підході. Зустрів він її вагітну й невеселу.
– Як живеш, Маринко, – запитав він тремтячим голосом.
– Добре. Скаржитись нема на що.
А від батьків дізнався він, що Володька гульбанить безбожно. Ніде не працює і свариться дуже на жінку. Батька зняли з директорства, він тепер простим вчителем працює. Не дуже вони живуть…
А коли Іванко народився в Марини і зовсім біда сталася.
Її чоловік веселий на річку вирушив, та й не стало його. Ніхто не врятував…
Відгорювала вдова своє. Тоді Степан і посватався, та й узяв її заміж з двома дітьми.
Саме тоді свій будинок добудовував, батьки допомогли і з ділянкою, і з будматеріалами.
А руки в самого були пристосовані до будівельних робіт.
Привів дружину з дітьми в новий будинок, що пахнув стружкою.
Почали обживатися потихеньку, синів піднімати. Про Марію Марина розповіла йому, що та в місті вийшла заміж, син у неї є, приїжджають вони до батьків іноді погостювати.
І як у воду дивилася. Не минуло й місяця з тієї розмови, як Марія повернулася в село назовсім.
Син у неї, трохи старший за їх Мишка. А з чоловіком не вжилась. Розлучилися вони.
Спочатку павою по селу ходила. А потім здоров’я підводити почало.
Танула бідна жінка на очах. І не приховувала своєї заздрості до Марини, що та все ж таки прибрала до рук Степана, якого вона колись так любила!
А він відкинув її. Одружився з цією Мариною з двома дітьми! Та ще й свою народили!
Тепер хлопці підросли і он сваряться. З Марією він не став говорити. Ображена вона на нього, а за що й сам не зрозуміє. Ніколи не поговорить, не зупиниться на вулиці. Все мовчки, все не по–доброму…
Прийшла зима снігова, завірюха. Хлопці більше не сварилися, але оминали один одного. Та й Миколка, Маріїн син, став якийсь похмурий, стурбований.
І тут з’ясувалося, що Марія злягла зовсім.
Якось пізно ввечері Марина вже зібралася йти спати. Раптом рипнула хвіртка, і хтось постукав у двері.
Марина швидко накинула халатик і здивовано пішла відкривати. Степан пішов за нею.
На порозі стояв Микола.
– Дядьку Степане, зайдіть до нас. Мама щось сказати вам хоче, – сумно сказав Микола.
Марина закликала його в хату. Степан одягнувся й пішов до Марії.
– І що їй від мене знадобилося? – бурмотів дорогою він.
Нещасна жінка, напівсидячи на високих подушках, дивилася на нього, схудла вся.
Він взяв стілець, сів поруч, дивиться на неї.
– Недовго мені лишилося, Степане, – нарешті сказала Марія. – Не стане мене скоро… Я маю розповісти тобі одну таємницю…
Степан здивовано дивився на Марію нічого не розуміючи.
– Я тебе ось про що попрошу, – продовжила Марія. – Миколку мого не залишай. Пам’ятаєш ту ніч після проводів на службу? Так ось. Твій він. Чоловік мій знав, мене вагітною за дружину взяв. Ось чому й не вжилися ми з ним…
Після цих слів вона беззвучно заплакала…
…Степан ішов додому збентежений, так йому було боляче й гірко. Одна ніч як у тумані, і ціле зіпсоване життя бідної Марії…
Незабаром поховали її всім селом. А після поминок взяв він Миколку за руку і додому повів.
– Микола з нами житиме, – оголосив він, а Марина так і сіла на табуретку, схрестивши руки на грудях.
Ні, пояснювати він нічого не став. Сказав тільки, що Марія так просила, не здавати його в дитбудинок. Пропаде він там. А ми виховаємо по–доброму…
Оформили все, як годиться. Так і жили великою родиною.
За Тетянкою три брати доглядали. Батько працював, Марина на господарстві, а хлопці після школи всю домашню роботу зроблять.
Степан змирився з думкою, що син його, та й схожий на нього, якщо придивитися.
А про перевірки всілякі тоді й не чули. Та й не потрібні вони йому…
Все одно не залишив би хлопчика, хоч свого, хоч чужого…
