Ліза відкрила двері своїм ключем і зайшла в свою квартиру.
Вона глянула перед собою і так і оторопіла від побаченого.
В коридорі стояли чужі жіночі черевики! Ліза здивовано підняла брови і зачинила за собою двері.
– Стас! – покликала вона свого нареченого.
Чоловік одразу прибіг до неї з якимось дивним, винним виразом на обличчі…
– Лізочко, сонечко! – защебетав він. – Ти тільки не переживай! Дуже тебе прошу!
– Хто у нас вдома? – обурено запитала Ліза і, не дочекавшись відповіді, зайшла у вітальню.
Вона глянула перед собою й застигла від несподіванки.
У кріслі сиділа колишня дружина Стаса – Марина, а поряд з нею на дивані їхня донька Христина!
Ліза аж рота відкрила, чи то від обурення, чи то від подиву.
– Хто мені все пояснить? – запитала вона, розглядаючи цю картину.
– Лізочко, кохана, можна Марина й Христина поживуть у нас кілька днів? – знову заспівав Стас. – Розумієш, їй зовсім немає куди піти! Сама знаєш, що сталося! Не виженемо ж ми їх напередодні Нового року! Не чужі ж люди!
До Нового року залишалося два дні. У вітальні вже стояла прикрашена ялинка, світилися гірлянди на шторі, осяюючи всю кімнату золотими вогниками.
Але навіть ця святкова атмосфера не робила ситуацію хоч трохи прийнятнішою.
– Ні, не можна! – різко відповіла Ліза і гнівно блиснула очима на нього.
– Сонечко, ну сама подумай! Куди вони підуть? Холодно на вулиці, а в неї грошей зовсім немає. Я б їй позичив, але все витратив на подарунки. Всього кілька днів! – благав Стас.
– Я начебто ясно висловилася! – рішуче сказала Ліза. – Ні, не можна! Це моя квартира. І ноги цієї жінки в ній не буде! Прямо зараз іди геть звідси!
Стас невдоволено подивився на наречену. Ліза завжди була такою доброю і великодушною, жалісливою навіть, а тут почала шаленіти.
Він був певен, що вона погодиться. Не очікував почути такий завзятий протест…
– Лізочко, ти мабуть забула! – обурено сказав Стас. – Ми вчора в ЗАГС ходили, значить, скоро одружимося! Ми маємо приймати рішення разом!
Ліза подивилася на нього і криво посміхнулася.
– Ми ще не одружені, а ти вже припер додому свою колишню дружину на тимчасове проживання? Щось мені підказує, що ніякого весілля не буде!
Але Стас вирішив, що будь–яким способом вмовить Лізу дати притулок його колишній з донькою.
– Ви що заяву подали? – здивувалася Марина.
– Так, учора! – відповів він.
– Ну, вітаю чи що…
– Твої привітання нікому не потрібні. Я ще раз повторюю – йди звідси по–доброму. Як то кажуть, он двері!
– Лізочко, я вже дозволив їм у нас трохи пожити! – твердо сказав Стас.
– А мене ти спитати не забув? Це взагалі–то моя квартира. І я вирішуватиму, хто тут житиме, а хто ні! Я ще розумію, якби ти маму чи сестру сюди привів, але точно не колишню дружину!
Христина не любила сварки. Вона вийшла з вітальні і пішла на кухню, подалі від цього всього.
– Проси, скільки влізе! Кажу, що бачу! Це ж якою треба бути, щоб профукати квартиру, яку тобі чоловік залишив після розлучення? Де голова була?
– Це не твоя справа! – різко сказала колишня Стаса.
– Звісно, не моя! Тому і йди звідси. А від тебе, Станіславе, я такого нахабства навіть не очікувала. Я даю тобі п’ять хвилин. Або ця звідси піде, або ви всі разом юрбою звідси заберетеся! – Ліза починала злитися.
Найбільше її дратував вираз обличчя Стаса. Він ніби не розумів, що відбувається.
– Так, Лізо, вимкни, будь ласка, свою гордість на хвилинку, і давай поговоримо спокійно! – запропонував він.
– Добре, я говорю спокійно, а ти уважно мене слухаєш. Я тобі змалюю картину цілком, щоб ти потім не думав, що я перебільшую.
Ти розлучився з цією пані. Ти залишив їй квартиру, яку купили твої батьки, хоча вона не вклала в неї жодної копійки.
Через два роки вона закохалася в мужика, в якого були юридичні проблеми. Щоб допомогти йому, вона продала цю квартиру.
Мужика цього випустили, а він погрався з нею тиждень і зник, залишивши її одну, без грошей і без квартири! І тепер вона прийшла у мій дім і хоче тут жити? Я нічого не переплутала!
Стас помовчав кілька секунд, а потім відповів:
– Ну, коли ти ось так все це подаєш, то, може, і виглядає все не дуже гарно, але хто в нашому житті не помиляється? Усі роблять помилки! Треба вміти пробачати!
– Мені її нема за що пробачати! Вона мені ніхто. Може, ви й не чужі ж люди, але мені вона й задарма не потрібна! Я ще раз повторюю, покажи їй, де двері, або йди з нею!
– Слухай, я розумію, ти недолюблюєш Марину, але Христина в чому винна? – жалісно запитав він.
– Христині явно не пощастило з матір’ю. Якщо хочеш, щоб дочка з нами пожила, я не проти, але вона хай іде і прямо зараз! – Ліза підійшла до Марини і застигла в очікуванні.
– Я не залишу дочку з тобою! – пирхнула вона у відповідь.
– А я як би й не дуже хочу, якщо що! Йди звідси! Скільки можна повторювати? – кричала Ліза.
– Марино, може, справді? Хоч би Христину залишиш? – запропонував Стас.
– Добре придумав! Ви тут у теплі Новий рік справлятимете? А я де? У притулку? – ображено сказала Марина.
– А ось про це треба було думати, коли ти продавала квартиру! – сказала Ліза.
Як же її дратувала вся ця ситуація. Ще вчора вона так раділа, що вони зі Стасом подали заяву в ЗАГС, призначили дату весілля, а тепер… Ситуація була патова. Вона в жодному разі не збиралася жити з цією нерозумною жінкою під одним дахом.
Та й Стас її дуже здивував. Як йому взагалі на думку це спало? Що з ним таке? Навіщо він усе зіпсував?
Жили ж нормально, як усі люди. Наче й не сварилися. Раділи життю, насолоджувалися один одним, а тепер усе це на вітер?
– Ну так! Я не подумала! Що мені тепер зробити? – уже майже плакала Марина, але Лізу не зворушили її сльози. Вона бачила, що це гра, причому не найвдаліша.
Ліза ще раз вказала їй на двері.
– Лізо, ну припини! Сама подумай і оціни ситуацію реально. Куди вона піде?
– Це не мої проблеми!
Стас мовчав, Марина плакала, а Ліза намагалася взяти себе в руки. Вона рідко виходила з себе настільки, щоб підвищувати голос, але зараз не могла інакше.
– Так, хай візьме кредит і орендує квартиру. Якщо ви не можете до цього додуматися, то доведеться підказувати!
– Вона не може взяти кредит. У трьох банках вже має! – зізнався Стас.
– Так, я передумала. Тепер є тільки один варіант – ви йдете всі разом і зараз. Весілля не буде! Між нами все скінчено! – сказала Ліза, здивувавши нареченого ще більше.
– Лізочко, ти чого? Навіщо так?
– Бо інакше не вийде. Йдіть прямо зараз! – сказала вона.
– Ну добре… – сказав Стас. – Ми підемо…
– Але куди ми підемо? – запитала Марина.
– Розберемося! – сказав Стас і пішов збирати свої речі.
Через хвилин п’ять він вийшов зі спальні з дорожньою сумкою. Ліза тільки переживала, щоб він не прихопив нічого з її речей, але перевіряти не стала.
Ще через кілька хвилин квартира спорожніла. Ліза втомлено сіла на диван і відчула неприємний аромат парфумів Марини, який ніби ввібрався в шпалери.
Вона скривилася, встала і відчинила вікно, щоб провітрити як слід квартиру.
І треба ж було їй зв’язатися з цією родиною! Не чужі люди? Та як би й не так! Всередині раптом стало так порожньо…
Ліза вирішила не зациклюватися на цій ситуації. Вона пішла і набрала собі ванну з піною та ароматними оліями, вимкнула світло, запалила свічки, налила собі келих ігристого, яке було куплене для святкування Нового року.
– За свободу! – бадьоро сказала вона собі. – Краще бути одній, аніж з таким! – додала вона вже сумніше.
Їй було абсолютно байдуже, куди вони всі підуть, і що робитимуть.
Стас жодного разу не приходив після того, не намагався вибачитися, чи повернутися.
Через кілька місяців від спільних знайомих Ліза дізналася, що він зійшовся з колишньою дружиною. Мабуть, це все одно сталося б… Добре, що не під її дахом…
Ліза не засмучувалася, вона жила далі, радіючи, що змогла побачити справжнє обличчя нареченого до весілля.
– Ото було б весело, якби він усе це вичуджував, коли в мене вже блищала б обручка на пальчику! Фу! – якось подумала Ліза. – Зберегла ж доля від такого чоловіка…
