Коли Микола загульбанив і не з’явився на вокзал, а він з родиною мав їхати на відпочинок, для Люди це стало останньою краплею і вона подала на розлучення. Спочатку у Люди, як у ініціаторки розлучення, виникло приємне відчуття свободи. Добре ж як! Ніхто вночі по будинку не ходить, з друзями на кухні не гульбанить, дверцями холодильника не гримає, не вмикає посеред ночі світло.
Проте, пройшов майже рік, і гіркота самотності накрила Люду з головою.
Приємне відчуття перемоги над Миколою розтануло, і Люда задумалася про можливість створити нову пару.
Звичайно ж, вона була не зовсім самотня. У Люди був син, улюблена робота та дві подруги, перевірені часом. Але, хіба, окрім обов’язків, не хочеться ще бути коханою? Захищеною?
Люді всього сорок один, і вона сумувала від самотності з кожним днем все більше!
Чим дужче вона зміцнювалася в думці знайти собі чоловіка, тим виразніше розуміла, наскільки це непросто втілити у життя.
Ось задумаєш собі купити блакитний плащик певного фасону, і починаєш шукати. Продаються жовті, бежеві, бузкові. І блакитний, начебто, є! Тільки фасон не той…
Так і з пошуками чоловіків. Хороші, домашні чоловіки і не дивилися у бік Люди. Їм і з дружинами було добре, а гульвіси і дармоїди її не цікавили.
Краще вже одній.
Від безвиході Люда звернулася до старшого брата Бориса, мовляв, чи немає в нього когось на прикметі.
Тільки щоб не гульбанив.
Борис обнадіяв Люду, що знає такого чоловіка. І звати його Василь.
-Людочко, можеш на мене покластися! – сказав Борис. – Василь може й не має яскравої чоловічої краси, зате людина він хороша. Запам’ятай, брат тобі поганого не порадить!
І ось стояла Люда і розглядала цього Василя.
Брат поганого не порадить?! Ага…
А він взагалі чув про красу? Василь їй зовсім не подобався.
Витягнуте обличчя, великі вуха. Високий, нескладний.
І при цьому, не гульвіса, бездітний і одразу видно, за виразом обличчя, що людина він хороша.
Люда перше вирішила, що з таким ніколи в житті не матиме справ.
А потім згадала, що це вічна проблема добрих, але не симпатичних мужиків. Жінкам же ж давай поганих красенів, на кшталт її Миколки!
І… З поваги до брата вона все ж таки вирішила спробувати.
Скільки випадків було, коли жінка когось упустила, недооцінила, а потім жалкувала!
-Стерпиться – злюбиться, – подумала Люда.
Перша побачення пройшло трохи ніяково.
Поговорили вони чемно і Василь тихенько собі пішов.
Минув тиждень і Василь зник.
Люда подумала, що мабуть зганьбилась, сказала щось не те і не шукала більше з ним зустрічей. Перед Борисом було соромно.
Та й добре, що так сталося, – думала вона.
Це вона йому не підходить. Нема чого хорошу людину ображати.
Насправді Люда не розуміла, чи хоче бачити Василя, чи ні.
Щось у ньому було. Душевність якась і справжнє чоловіче начало.
Такий не образить, навіть подумки і пробачить жінці всі слабкості. Він вихований…
І Василь таки прийшов. Прийшов з тортом і з квітами. Сказав, що несподівано відправили його у відрядження. Тому й не було його.
Так і почали вони по троху зустрічатися.
Сина Люда поки що приховувала. Не хотіла, щоб вони бачились.
Це були для неї дві різні реальності, Олег і Василь.
Одного разу Василь зголосився допомогти Люді донести додому сумки. Зустрілися вони біля магазину.
-Як все потягнемо? – спитала Люда, дивлячись на шість пакетів, які стояли на кахлі.
-Та я на машині. Он вона стоїть, – показав Василь довгим пальцем на стоянку.
-Маєш машину? Не знала, – здивувалася вона.
У той момент, коли вони завантажували все в багажник, з магазину раптом вийшов Миколка, вже явно веселий.
-Ого! Нічого собі! – почав він. – Знайшла собі мужичка, чи що!
Микола був на пів голови нижчий від Василя, але був налаштований рішуче. Він оглянув суперника з ніг до голови і цокнув язиком.
-Оце ти собі відкопала! А я із сином спілкуватися хочу! – сказав Микола й ступив уперед, явно нариваючись на сварку.
-Колишній? – тихо запитав Василь.
-Так… Іди, Миколо, а то я зараз викличу кого треба, – сказала Люда.
-Ой, боюся-боюся! Ти де собі такого викопала? – продовжував він.
Люді стало соромно перед Василем.
-Миколо, вгамуйся. Ми розлучені і тебе це хвилювати не повинно.
-Ну, я пішов! Теж мені, вказувати буде, – сказав Микола і вирушив додому злегка похитуючись.
Василь ледве стримувався, але не хотів нічого робити перед Людмилою.
А її всю аж трясло.
Вони приїхали додому й почали розбирати сумки.
-Засмутилась? – запитав Василь.
-Так, – кивнула Люда.
-Любиш його досі?
-Ні. Занадто багато він зробив за наш шлюб поганого, ще досі відшкодовую втрати…
-Зрозумів. Вибач, що спитав. Визначитися хочу, що далі? Точно його не любиш?
-Точно.
Василеві полегшало, і він заметушився.
-Ти йди зараз, відпочивай, Людочко. А я приготую свою фірмову страву. Жарке!
-Ти вмієш готувати жарке? – відкрила вона рота від здивування.
-Так, а що? – теж здивувався такому питанню Василь.
-Та нічого… Так просто… – сказала Люда і раптом заплакала
На неї навалилася напруженість останнього тижня, зустріч із Миколкою, жіноча невлаштованість…
Василь не розумів, що відбувається.
-Що з тобою? – заметушився Василь.
-Просто… Просто… За останні роки… Ніхто для мене не готував жарке! Мама тільки! А цей Микола мені таке влаштовував, гульбанив і все зʼїдав, що я готувала…
-Ти перехвилювалася, Людочко! Поспи! Тепер все буде добре. Я обіцяю.
І вона йому повірила…
Василь почав готувати. Він повернувся у кімнату, перевірив, чи Люда вкрита ковдрою.
Він прикрив штори, щоб світло не заважало відпочивати Людочці.
Вона розмірено дихала, як дитина, що наплакалася. Василь поставив рівненько її капці, немов вони кришталеві, і тихо підклав подушку…
Раптом у дверях почувся скрегіт ключа.
-Напевно, син, – подумав Василь.ʼ
Але ні. То був Микола…
Створюючи якнайменше шуму, Василь прикрив у кімнату, де спала Люді двері і пішов до входу.
Як тільки Микола зробив крок у квартиру, він негайно був виставлений назад. Тепер уже впевненою рукою.
-Спробуй тільки ще раз прийти! – сказав Василь і закрив двері.
Він замкнув двері і продовжив готувати своє жарке.
Через пів години з кімнати вийшла потягуючись сонна Людмила.
-А хтось приходив? – запитала вона. – Чи мені це наснилося?
-Наснилося. Людо, скоро будемо їсти.
Вона дивилася на нього і її очі сяяли ніжністю.
Людмила вирішила познайомити сьогодні Василя з Олегом. І змінити замок…
Ось він прийшов до неї. Її янгол-охоронець. Її опора.
-Васильку, а ти симпатичний, – соромлячись, сказала вона. – Усміхаєшся гарно. І… пахнеш…
-І ти, Людо. Одразу мені сподобалася. Тільки подумав, куди мені, негарному такому…
Люда наблизила своє обличчя до нього і прошепотіла:
-Олежик тільки через годину прийде…
-Я зрозумів… – відповів він.
…Вже через місяць вони не могли зрозуміти, як жили раніше, не знаючи один одного? Тепер вони тільки й робили, що наганяли втрачене за ці роки. Не могли наговоритись, наобніматися.
Невдовзі вони розписалися.
Найбільше новій родині радів брат Борис.
Ще б пак! Не багатьом вдається сестру з другом одружити!
Він потім часто говорив племіннику Олежику:
-Ну от! Хоч у дванадцять років, а з’явився в тебе хороший батько. Ти його не підведи. І маму. Бачиш, яка вона щаслива?
Й Олежик обіцяв, що не підведе…
