– Сину, зроби з нею щось! – вигукувала в слухавку Ніна Василівна. – Я не можу з нею жити!
– Мамо, ну що у вас знову? – слабким голосом спитав Володимир. Він вже тиждень, як зліг, і зараз лежав у палаті, а дружина з матір’ю ніяк не могли ужитися.
– Сину, та вистави ти її з дому, вона твою матір не поважає! – командувала Ніна Василівна. – Дзвони їй прямо зараз і скажи, нехай йде на всі чотири боки!
– Мамо, Світлана у своїй квартирі, – нагадав Володимир матері. Сил розмовляти в нього не було і йому хотілося якнайшвидше закінчити цю розмову. – Мамо, я не можу більше говорити.
– Егоїст! Тобі неважливо, як тут матері живеться! – гукала вона в слухавку, але Володимир уже відключив телефон.
– Ростиш цих дітей, ночами не спиш, відмовляєш собі у всьому, а вони виростають невдячними! – голосила на весь будинок Ніна Василівна. – Вже й напевне, мрієте, щоб я скоріше пішла на той світ!
Світлана закрилася в кімнаті не в змозі більше слухати свекруху. Після того, як Володимир занедужав і його поклали в палату, свекруха відразу приїхала з села, щоб частіше відвідувати сина. Незважаючи на те, що стосунки з невісткою завжди були напружені, це не зупинило її. Вона вважала, що це Світлана його довела, бо погано його доглядала. І взагалі, на думку свекрухи, Світлана навмисне робить все, щоб звести Володю на той світ.
– Пішла геть із дому! – гукала перед зачиненими дверима Ніна Василівна. – Я зараз дільничого викличу!
– Бабусю, чого галасуєш? – визирнув зі своєї кімнати Іван, онук Ніни Василівни.
– Іване, онуче, – жалібно заговорила вона, – мама твоя мене на той світ, звести хоче. Вона твого тата довела і тепер мене хоче. А потім і тебе!
– Бабусю, годі вже! – Зітхнув Іван. Йому вже набридли бабусині сварки. – Ніхто тата не доводив, і тебе ніхто. Тобі б вгамувати трохи свою фантазію.
– Це тебе мама так навчила з бабусею розмовляти? – переключилася на онука Ніна Василівна.
Іван похитав головою, махнув рукою та пішов у свою кімнату. Характер у бабусі поганий, але вона сама про це не знає. Їй здається, що всі навколо погані, підступні, “негідники”, а вона – сама невинність, доброї душі, людина.
– Ось зараз тату подзвоню, я йому все скажу, як ти зі мною розмовляєш! – сказала Ніна Василівна та дістала телефон.
В цей момент, Світлана вискочила зі своєї кімнати і забрала телефон із рук свекрухи.
– Годі вже дзвонити Володі! – вигукнула вона на свекруху. – Ви що, зовсім не розумієте, що йому погано і йому важко розмовляти! Припиніть набридати йому, дайте Володі можливість оправитися. І взагалі, їхали б ви додому… мамо.
– А ти мене не виганяй! – З викликом відповіла їй Ніна Василівна. – Я до сина приїхала! А ти взагалі тут ніхто! Дивіться на неї, якась невістка вказуватиме, що мені робити!
– Так, все, набридло! – рішуче сказала Світлана. – Завтра вранці Ви поїдете до себе. Я у своєму будинку і виносити Ваше сварки я не маю наміру! До сина, вона, бачте, приїхала! Ви жодного разу не запитали про те, як син почувається, а тільки дзвоните йому зі своїми кляузами. Телефон віддам завтра, коли покинете мій дім. Так, саме, МІЙ будинок! А зараз на добраніч і щоб я Вашого голосу до ранку не чула!
Ніна Василівна розгублено стояла посеред коридору. Вона звикла сама сваритися, а тут отримала таку відповідь, та ще й від невістки.
– А що я сказала? – дивувалася Ніна Василівна. – Зовсім старість не шанують, егоїсти.
Наступного дня Ніна Василівна поїхала до своєї дочки. Вона залишилася в образі на сина та його родину за грубість, неповагу та нешанування. Вона розповідала всім про те, яка невістка у неї погана, а син все, як дружина скаже так і робить, і за маму не заступився. А онук взагалі, і мама його поганому вчить.
Натомість Володя, Світлана та Іван зітхнули з полегшенням, хай Ніна Василівна живе і буде щаслива, але подалі від них.
