Потяг хитнувся і рушив з місця. У купе запахло смаженою курочкою, ковбаскою та свіжими огірками.
Хтось із попутників застукав об стіл вареним яйцем. Якась жаліслива жінка, трохи повненька, з рум’яним, добрим обличчям, злегка торкнула Тетяну, яка лежала на другій полиці.
-Дитинко, сідай з нами, перекуси. Дорога ж далека! – пролунав її сповнений співчуттям голос.
Тетяна похитала головою, не повертаючись від стіни і стримуючи сльози відповіла: – Ні, дякую! Я не хочу.
І знову тихо заплакала. Це її «дитинко» так нагадало маму, вона завжди так зверталася до Тані. А тепер матері немає. Тиждень тому ще розмовляла з нею телефоном і мама казала:
-Приїхала б ти, дитинко, ну хоч на день. Сумую я за тобою.
А Таня ображалася і відповідала, що їй ніколи, що вона «між іншим працює», що дорога далека, і взагалі, «мені зараз ніколи, я передзвоню»… Таня тоді так і не передзвонила. Натомість сьогодні зателефонувала мамина сусідка, тітка Тамара. Вона довго мовчала в слухавку і плакала, від чого Тетяна відчула недобре, і нарешті, сказала: – Приїжджай, Таня, мами більше немає.
Вона ще щось говорила, але Тетяна її більше не чула, вона випустила з рук телефон і стояла, немов скам’яніла посеред кухні.
-Таня, Таня! Та що трапилося! – Звідкись здалеку долинув голос Ігоря.
-Мами не стаоло! – майже пошепки, як найбільшу таємницю сказала вона, і, нарешті, усвідомивши, що все це правда, що це не сон, розплакалася.
Ігор щось казав, якісь загальні слова, на кшталт «всі ми там будемо», потім спитав «поїдеш? і побачивши її здивований, невидячий погляд, все зрозумів.
-Ти, Вибач! Проводити тебе не зможу, багато роботи! Візьми таксі! – сказав він і зник за дверима.
***
Таня, ковтаючи сльози, згадала, як мама проводжала її, вчорашню школярку на вокзалі. Як дивилася на неї, умовляла:
– Доню, ну навіщо так далеко їхати, адже в сусідньому місті, всього в сорока хвилинах їзди теж є інститути і різні спеціальні теж є.
-Мамо, ну як ти не розумієш?! Київ – це інше життя, інші можливості, інші гроші, інші люди…
-Може, там все інше, дитинко! Тільки твоє воно? Подумай, воно тобі потрібне, те – інше!
Таня тоді була невблаганна. У голові крутилася вперта думка: «я смілива, я самостійна, я досягну»… Досягла! Хороша робота, але якби не Ігор, то грошей би все одно не вистачало, квартира … теж Ігоря, їй таке житло ніколи не купити. Сам Ігор… десять років вже живуть разом. Таня його любить. Раптом згадалися слова мами: «Таня, доню моя, а він тебе любить? Ви десять років разом і він тебе заміж не покликав! »
-Мамо, ну весілля – це неголовне! – заперечила тоді Таня, хоча десь усередині сама собі зізнавалася, що їй дуже хотілося б, щоб весілля відбулося, і щоб діти по дому бігали. А в неї немає нічого, що хоч би віддалено нагадувало родину. Вони з Ігорем простими словами, просто проводять час разом. Ходять на вечірки, на концерти, в ресторани… але про дітей її кохана людина навіть чути не хоче.
Згадалися слова мами: – Ой, доню! Використовує він тебе: забере твою молодість і красу, а потім за іншу візьметься. Твій Ігор тільки любить себе … .
Тоді Тетяна не любила, коли мама так говорила про її кохану людину, вона ображалася, плакала, просила не лізти в її життя.
А мама сказала: – Таню, та я і не лізу, просто маю я право сказати те, що думаю?
-Так, матусю, маєш! – тихо в забутті одними губами відповіла Таня.
А тепер потяг віз її для того, щоб вона могла попрощатися з мамою назавжди.
***
На вокзалі її зустрічали. Таня відразу впізнала його – Леонід, її однокласник. Такий же рудий, нескладний, десь навіть смішний.
-Таня! – він одразу кинувся до неї, помітивши на сходах вагона.
Вони обнялися і Таня, притулившись до його широких грудей, затремтіла від нестримних сліз. Від Леоніда пахло чимось знайомим, рідним, забутим, чимось із дитинства і трошки мамою.
Вони плакали разом загалом, в єдиному горі. Він тихо гладив жінку по спині й казав: — Отака у нас, Таню, біда. Ось так. Нам треба їхати. А ти поплач, поплач…
Леонід посадив її в машину та привіз до будинку. Таня стояла перед дверима рідного дому. Їй так хотілося, щоб усе, що зараз відбувається, виявилося б просто чиїмось поганим розіграшем. Що зараз вона відчинить двері, а мама підніме очі від в’язання, змахне руками і помчить їй назустріч «ой, Таня, доню, приїхала».
Але дива не сталося. У хаті стояла дзвінка тиша. У напівтемряві горіли свічки, пахло ладаном та воском. Тітка Тамара, що сиділа біля мами, підняла на Таню заплакані очі, повні засудження і докору. Але сказала тільки одне: «Нездужала Ірина сильно».
Почуття провини охопило Таню, стиснуло в душі. Вона кинулася до матері, стала на коліна і заплакала:
-Мамочко, мила моя, пробач мені! Вибач, що мало тобою цікавилася, мало в тебе бувала… Пробач мене за все.
Вона стояла на колінах, плакала і їй все здавалося, що мама, зараз проведе теплою долонею по волоссю і скаже: -Ну, досить тобі вже, дитино, підемо чай пити… . Але свідомість говорила – не повернути маму.
Таня відчула, як ззаду підійшов Леонід, підхопив її, допоміг підвестися на ноги.
-Пора, Таню – тихо і скорботно повідомив він.
На прощанні він стояв поруч і підтримував її. А вона більше не могла плакати. Не було сліз. Для неї це був неначе якийсь поганий фільм… який ніяк не закінчувався.
На поминках всі щось говорили, згадували, іноді навіть чувся чийсь сміх. А Таня не могла промовити жодного слова.
***
Коли все закінчилося і всі розійшлися, з нею залишилася тільки тітка Тамара, сусідка – близька мамина подруга та Леонід. Чоловік наносив із колодязя води, нагрів води.
Утрьох вони перемили весь посуд та підлогу.
-Вона, Таню, все чекала на тебе, переживала, що піде так і не попрощавшись з тобою. А коли зрозуміла, що не дочекається, листа тобі написала. – сказала на прощання тітка Тамара, простягаючи білий конвертик.
Таня кивнула на знак подяки, взяла і заплакала.
Леонід обійняв її, і мовчки гладив по волоссю.
Тамара трошки розтягла губи в посмішці та вийшла.
-А пам’ятаєш, нас у дитинстві всі «наречений та наречена» називали! – раптом згадав Леонід.
Таня згадала того рудого, з ластовинням навіть на вухах, смішного, незграбного Леоніда, посміхнулася крізь сльози і кивнула.
-Пам’ятаю, звичайно! А ще пам’ятаю, як у старших класах з мене всі дівчата сміялися, казали, що ти мені всіх наречених відженеш… А самі за тобою бігали. Ти, Леоніде, йди! Я сама хочу побути – сказала Таня.
Леонід підвівся, мовчки кивнув і вийшов.
Таня подивилася на мамину фотографію на комоді, з якою вона дивилася наче з докором: – Такий хлопець, а ти проґавила.
Таня розгорнула мамин лист, написане великим почерком і почала читати.
-Дорога моя доню! Якщо ти читаєш цей лист, то нам з тобою так і не довелося побачитися.
Я дуже люблю тебе, ти моя єдина дитина, моя дівчинка, тому я бажаю тобі лише щастя в цьому житті.
Прошу тебе лише про одне, не їдь одразу, як мене проведуть в остенню путь, почекай хоча б дев’ять днів. І не продавай будинок! Він знадобиться ще твоїм дітям та моїм онукам.
-Ех, мамо, мамо! Мені сорок років! Які діти, які онуки! – важко зітхнула Тетяна.
***
Вранці прийшов Леонід.
-Ходімо, треба сніданок на могилку віднести! – коротко сказав він.
-Звідки ти все знаєш, Леоніде?
– Довелося вже батьків ховати. Пішли один за одним. Поруч із твоєю мамою лежать. Спочатку мама пішла, а через дев’ять днів і батько за нею. Любив він маму дуже все життя. Не міг упокоритися, що її нема. Ти на дев’ять днів залишишся?
-Так, залишусь! Мама просила.
Леонід мовчки кивнув.
Постоявши біля мами в скорботному мовчанні, вони рушили додому.
-Як ти живеш, Леоніде? Сім’я? Діти? – Раптом, запитала Таня.
-Я, Таню, мабуть, у батька пішов. Однолюб. Завжди лише тебе любив.
Таня підняла на Леоніда повні подиву очі.
-Ти стільки років мене чекаєш?
-Так. Чекаю. – Якось просто сказав Леонід. – Скажи, Таня, все хотів тебе запитати – чому ти тоді так поїхала, не попрощавшись?
– Не знаю. Я вважала тоді, що ти – звичайний невдаха і мені з тобою тут нічого не світить. А мені хотілося чогось досягти в житті.
-І як? Досягла?
-Не знаю! Іноді здається, що досягла. А іноді думаю, чи того я хотіла.
Попрощавшись біля воріт свого будинку з Леонідом, Таня подумала, що за весь цей час вона жодного разу не зателефонувала до Ігоря, втім, як і він.
Вона набрала його номер. Після довгих гудків на тому кінці нарешті зняли слухавку. З того боку чулася музика та жіночий сміх.
-Ігоре, ти де? Та ми тут із друзями на дачі зібралися, шашлики смажимо. Я ж тобі ще тиждень тому казав! – ця новина здивувала Таню. Значить, її біда для Ігоря нічого не означає. Просто порожній звук. Для нього просто життя продовжується далі… Подумавши про все це, Таня все ж таки вирішила проковтнути образу мовчки.
-Ігоре, я хочу тобі сказати, що я тут на дев’ять днів залишуся.
-Так добре.
-Ти не приїдеш?
-Ні, ти ж знаєш, мені ніколи.
Таня поклала слухавку і застигла від несподіваного відкриття: «Мамо права, Ігор не любить мене»…
***
Леонід заходив щодня. Якось Таня спіймала себе на думці, що рада йому, і тільки потім подумала про те, що Ігор не дзвонив уже кілька днів, а ще зазначила про себе, що їй це взагалі все одно.
Після того, як пройшло дев’ять днів, Леонід раптом взяв за руки Тетяну, повернув її до себе і дивлячись їй у вічі сказав: – Таню, прошу тебе, залишся! Я люблю тебе! Не їдь.
А Таня дивилася на нього і сльози текли її щоками. Тільки зараз до неї дійшло, що вона завжди любила цього нескладного рудого Леоніда. Не красеня звичайно, але чудового хлопця. І сама, з якихось амбіцій зруйнувала все своє життя, а щастя було тут, у рідних краях.
Вона погладила його по голові: – Не поїду!
Він радісно підхопив її: – І заміж за мене вийдеш?
-Вийду, Леоніде, вийду.
Леонід міцно обійняв Тетяну, поцілував її обличчя. “Обожнюю тебе”.
-Підемо, я тобі покажу, як невдахи живуть! – Раптом запропонував він.
Леонід з гордістю показував майбутній дружині своє дітище – ферму. Свій будинок, (батьківський), який він перетворив на затишний та зручний. Провів газ, воду, зробив опалення, каналізацію.
-Щодо невдахи беру свої слова назад! – Сказала Таня. -Схоже, це я – невдаха.
-Ні, Тана, ми з тобою справжнісінькі «везунчики», поки ми є один у одного!
-Це ти здорово сказав! – усміхнулася Таня.
Начебто все було добре, але Тетяну непокоїло, як сказати про все Ігореві, які підібрати слова. Але говорити нічого не довелося. Якось їй зателефонували з якогось незнайомого номера. Молодий, майже дівочий голос вигукнув у слухавку: – Відчепись від Ігоря, я чекаю від нього дитину! Ми скоро одружимося!
-Бідна дівчинка! Щастя тобі! – відповіла Тетяна і поклала слухавку.
“Ну от і все! Проблема вирішилася сама собою», – подумала вона.
Минуло вже кілька років. Таня щаслива з Леонідом. Вони виховують маленьку дочку, дуже схожу на маму.
А Таня іноді дістає останній маминий лист, перечитує його, і з вдячністю думає про ті дев’ять днів, на які вона на прохання мами залишилася в рідних краях і які повністю перевернули її життя.
