Лариса була не дуже віруюча. Вона вважала, що щось таке є, що Бог у неї в душі… До церковних свят і традицій жінка ставилась «ніяк». Хіба що ходила до церкви на Водохреща – води свяченої набрати, та на Великдень – яйця і паски освятити. Ось, мабуть, і все…
Але, як відомо, шляхи Господні незбагненні. Ось і з Ларисою сталося «неймовірне»…
…Якось уранці її десятирічна дочка Даринка сиділа на кухні і наминала гречку з салатом, запиваючи компотом.
– Мамо, а я сьогодні дуже дивний сон бачила, – раптом сказала вона Ларисі.
– Такий вже ж і дивний?! Що ж ти таке бачила? – Лариса запитала, аби підтримати розмову.
Вона в цей момент думала про роботу – сьогодні мала бути серйозна перевірка.
– Якась незнайома бабуся просила тобі дещо передати…
– Мені?! – здивувалася Лариса і уважно подивилася на дочку.
– Так. Вона так і сказала:
«Передай мамі, що Чистьосі недобре, бо в хаті дуже брудно. Вона просила приїхати, допомогти прибрати».
Лариса аж присіла від несподіванки.
– О, Господи… Та як таке може бути, – тільки й подумала вона. – А як вона виглядала та бабуся?!
– Звичайно – бабуся, як бабуся. Тільки йшла трошки набік згорбившись. Ось так…
Даринка зістрибнула зі стільця і продемонструвала ходу незнайомої старенької.
Незнайомою для неї, а ось Лариса одразу зрозуміла, про кого йдеться. Це було неймовірно!
– Ти чого, мамо? – запитала Даринка і побачила, що мама налякана.
– Ні, ні, нічого… Давай, кашу доїдай, бо в школу запізнишся!
Даринка доїла гречку, сьорбнула ковток компоту і пішла одягатися.
Як тільки за нею зачинилися двері, Лариса набрала номер сестри:
– Олено, привіт. Ти не повіриш! Даринка щойно мені послання від бабусі передала. Досі не можу отямитися!
– Якої бабусі? – не зрозуміла сестра.
– Вона уві сні нашу Чистьоху бачила!
– Та годі тобі. Вона ж її не знала. Бабусі не стало, коли Даринки ще й близько не було!
– У тому й фокус! Мала її точно описала! Як є! Навіть показала, як вона йшла. І прізвисько це… Тільки дід бабусю Чистьохою називав. Звідки Даринка це дізналася? Ти не розповідала їй?
– Ні. А що вона просила передати?
– Хто?
– Ну, бабуся…
– Що недобре їй, і що треба приїхати додому поприбирати. Пам’ятаєш, як вона чистоту любила?
– Звичайно пам’ятаю. Недарма дід її Чистьохою називав. І нам казав, мовляв, вчиться у бабці: у всій окрузі такої охайної господині не знайти!
– Олено, я боюся. Що то за сон? З чого раптом бабуся моїй Даринці наснилася?
– Не знаю…
Олена помовчала, подумала і раптом її осяяло:
– Слухай, може вона могилку свою мала на увазі? Я вже й не пам’ятаю, коли ми були на цвинтарі…
– Так років зо три вже… Далеко ж… Не наїздишся…
– Треба з’їздити. Кличе вона…
– Не кажи нісенітниць! Що значить «кличе»? Її давно не стало.
– Ох, Лариско! Кажу тобі – треба їхати! І до церкви сходити. Службу замовити, свічку поставити. Кажуть, коли такі сни сняться, це значить, що нагадують про себе ті хто на небесах…
– Нісенітниця. В ніяку церкву я не піду. А на цвинтар давай з’їздимо. Згодна.
– Ну, домовилися. Коли їдемо?
– Потім вирішимо. У мене перевірка на роботі. Я тобі подзвоню.
Сестри попрощалися. Лариса прибігла на роботу, спробувала зайнятися справами, але не могла зосередитися. Сон дочки ніяк не йшов з голови, бабуся стояла перед очима. Вона навіть відчувала запах її пиріжків.
Під час обіду Лариса розповіла про це співробітницю. Та була старша, досвідчена, напевно знала, що все це означає.
Співробітниця вислухала Ларису і впевнено сказала:
– Права твоя сестра. Не просто так бабуся про себе нагадала. До того ж днями буде свято – батьківська субота. Цього дня люди поминають своїх близьких. От і сходіть. Інакше бабця не дасть спокою твоїй дочці.
Тут співробітниця трохи злукавила. Налякала Ларису трошки. А інакше, як її переконати зробити те, що потрібно? Видно ж – далека вона від цього.
Лариса співробітницю вислухала, посміхнулася:
– Ще одна «Оленка» на мою голову. Чого тільки не придумають, аби до церкви затягнути…
Словом, нікуди Лариса не пішла, а поїздку на цвинтар запланувала на кінець місяця.
Але тут розпочалося.
Майже щоранку Даринка розповідала мамі сни, передавала послання від Чистьохи. А одного разу сказала:
– Сьогодні бабуся нічого не передавала. Вона плакала…
І так докірливо подивилася на маму, що Ларисі стало не по собі.
– Олено, – подзвонила вона сестрі. – Завтра в мене вихідний. Можеш відпроситись? Поїдемо на цвинтар. Набридли мені ці послання. Дарина сумна ходить. Сьогодні розповідала, що бабуся плакала і сама мало не розплакалася. Поїдемо, коли, як ти кажеш, вона нас «кличе»…
…На сільському цвинтарі давно нікого не ховали. Стежки добряче заросли. Памʼятники діду й бабусі сестри ледь знайшли.
Там стояв бур’ян у зріст, хрести похилилися, огорожа вкрилася іржею.
Лариса й Олена припускали щось таке, тож у них із собою було все, що потрібно.
Закипіла робота. За кілька годин памʼятнички було не впізнати. Все гарно, акуратно. Жодної зайвої травинки. Огорожа засяяла новою фарбою.
Поки працювали, згадували, як жили в селі, як ходили в сільську школу, як кізок пасли, як Чистьоха їх до порядку привчала (сестри рано осиротіли, тому й виросли у дідуся з бабусею).
– Ну от, бабусю, сподіваємось, ти задоволена, – сказала Лариса.
– Давай у нашу церкву зайдемо. Пам’ятаєш, як бабуся нас туди водила? Зробимо все, що потрібно. Ти, якщо не хочеш іти, на вулиці зачекаєш. Я швидко, – запропонувала Олена.
– Гаразд, давай, якщо ми вже тут, – погодилася Лариса, – все одно не відчепишся…
Через кілька днів Даринка радісно повідомила:
– Мамо, я знову бабусю бачила!
– Знову?! – обурилася Лариса, яка думала, що історія зі снами закінчилася.
– Вона така гарна була, ошатна! Хусточка біленька! Обличчя світиться!
– І що вона передати просила? – поцікавилася Лариса, трохи зніяковівши.
– Нічого.
– Зовсім?
– Вона просто ласкаво на мене подивилася і сказала:
«Дякую тобі, Даринко, тепер у мене все добре: чистенько, затишно і на душі радісно».
– І все?
– Все.
– От і добре, – задумливо сказала Лариса, – отже, бабуся задоволена.
Лариса зателефонувала сестрі, про все розповіла.
– Та вже ж…, – озвалася після паузи Олена. – Розкажеш комусь – не повірять…
– Справді, дивно, – підтримала сестру Лариса…
Останнім часом Лариса все частіше ходить у церкву неподалік…
