Ірина стояла на зупинці. Було холодно, а автобуса все не було. Раптом біля тротуару зупинилася дорога машина і посигналила. Люди на зупинці переглянулись і всі чомусь подивилися на Ірину.Вона підійшла до машини. Скло опустилося й Ірина несподівано впізнала свого колегу з роботи.
– Сідайте швидше, бо зовсім замерзнете. Автобус ще далеко, – сказав він і посміхнувся.
Ірина, не роздумуючи, сіла на пасажирське сидіння. У салоні було тепло і не було чути завивань вітру.
– Дякую, – сказала вона, влаштовуючись зручніше.
– Та немає за що. Щодня цією дорогою їжджу, а вас ніколи не бачив.
– А я раніше виходжу, просто сьогодні трохи затрималася, – відповіла Ірина.
Степан давно звернув увагу на спокійну молоду жінку. Коли заходив у бухгалтерію, вона привітно віталася і знову опускала голову до паперів на столі.
Не пліткувала, не загравала з чоловіками, як інші жінки. Побачивши її на зупинці, він зрадів – цілих п’ятнадцять хвилин вона сидітиме поруч із ним у машині.
Колись Надя була такою ж скоромною і тихою. Але після весілля її наче підмінили. Стала примхливою, дратувалась з кожного приводу. Степан спершу думав, що вагітність так на неї вплинула.
Потім дочка народилася, і стало ще гірше. Вічно не задоволена, вона бурчала, що Степан мало заробляє, що в інших чоловіки, як чоловіки, а їй не пощастило. Що подруга Людка купила новий телефон, а Маринка поїхала на Мальдіви.
– Виплатимо іпотеку і все буде, – заспокоював Степан дружину.
– До пенсії чекати? – кричала вона, і все починалося спочатку.
Якось Степан йшов додому після роботи вже у темряві. Світло з вікон будинків слабо освітлювало двір. Перед під’їздом зупинилася машина, з якої випорхнула жінка, помахала водієві і щасливо засміялася.
З цього сміху Степан і впізнав дружину. Йому стало так сумно, що він навіть не міг описати.
Він зрозумів, що чіплялася вона до нього, бо знайшла кращого і багатшого. Коли він зайшов у під’їзд, на сходах ще чувся дрібний квапливий стукіт її каблучків, чувся знайомий запах дорогих парфумів.
Сварку він влаштовувати не став. Просто зібрав речі.
– Іди і не повертайся! – крикнула зі спальні дружина.
Дочка кинулася до батька, обійняла.
– Тату, не йди!
– Світланко, я не від тебе йду. Я завжди буду твоїм татом.
Дочку він справді шалено любив.
У коридор вийшла дружина, стала в дверях, схрестивши руки на грудях.
– Квартиру не віддам, не сподівайся, – різко казала вона.
Степан різко розвернувся до неї.
–Я усі ці роки оплачував іпотеку. Мені теж треба десь жити.
– Нормальні мужики, йдучи, все дружинам з дітьми залишають, – заявила вона.
– А я не такий, – Степан вийшов з квартири.
На суді Степан, мовчки, слухав, згоряючи від сорому, як дружина звинувачувала його, що грошей не приносить додому, що в обносках доводиться ходити, що не допомагає, а вона крутиться. Суддя не витримала і докорила дружині, що на ній одягнені дорогі брендова сукня й італійські чобітки.
Розлучили їх швидко…
А ось квартиру розмінювали довго. Дружині не подобалися запропоновані ріелтором варіанти. Але, зрештою, вона зупинилася на квартирі з великою кухнею в тому ж районі, а Степанові дісталася крихітна занедбана однокімнатна квартира на околиці міста.
Після роботи він займався ремонтом, відволікаючись від важких думок і не дозволяючи тузі ятрити душу.
Якось не витримав, зустрів Світланку біля школи. Та зраділа, обійняла, розплакалася.
Серце Степана стрепенулося від любові та жалості до доньки.
Зателефонував дружині й попросив відпустити доньку до нього на вихідні хоч на кілька годин.
Думав, дружина влаштує черговий скандал. Але вона зненацька милостиво погодилася. Це давало їй можливість займатися собою та влаштуванням особистого життя.
Так і привозив він дочку до себе на вихідні, чи водив у кіно, якщо погода була хороша.
Степан зиркнув на Ірину. Вона дивилася перед собою, про щось думаючи. Біля будівлі бухгалтерії вона вийшла з машини і знову стримано подякувала, без манірності та загравань.
Після роботи він чекав її на зупинці і відвіз додому.
– О котрій ви виходите з дому? – запитав Степан, коли Ірина вийшла з машини.
– Ви мене так розбалуєте. До хорошого швидко звикаєш, – усміхнулася вона і вийшла.
Наступного дня він чекав її біля зупинки. Так і став спочатку возити на роботу, потім запросив у кіно.
– Нормальний мужик. Чого ти? Дивись, випередить тебе якась молоденька, відведе, – говорила подруга Ірині. – Ви тільки з ним на машині катаєтесь, чи як?
– Жодних «чи як»! Про що ти говориш? У сина перехідний вік, тільки й дивися за ним, – відмахувалася Ірина.
– Тим більше настав час їх познайомити. Чоловік у хаті буде, – не відставала подруга.
Ірина замислилась. Степан їй подобався. Але реакції сина побоювалася. На вихідний вона все ж таки запросила Степана в гості.
Ірина з самого ранку крутилася на кухні. Вона готувала різні смаколики, спекла пиріг, наробила салатів.
– Мамо, у нас гості будуть? – здивовано запитав Віктор, зайшовши вранці на кухню.
– Так! В обід, – загадково сказала Ірина. – Ти нікуди не йдеш?
– А треба? – запитав син.
– Ні, звісно! – обурилась Ірина. – Не тягни з миски, йди, вмийся спочатку.
Ірина легенько забрала руку сина, коли він спробував взяти шматочок ковбаси з салату.
Вона одягла ошатну сукню, зачесала волосся, трохи підфарбувала вії та губи.
Віктор з подивом дивився на матір, але запитань не ставив.
Аж тут біля обіду пролунав дзвінок у двері.
–Синку відкрий, будь ласка, – попросила Ірина.
Віктор відчинив двері, глянув на гостя й очі вирячив від здивування.
На порозі, з букетом троянд і коробкою цукерок, стояв Степан.
Віктор напружився.
Він сковано сидів за столом, відповідав на запитання неохоче і однозначно, всім своїм виглядом показуючи невдоволення. А невдовзі зовсім пішов у свою кімнату.
– Не сподобався я йому, – Степан зазбирався додому.
– Справа не в цьому. Ми все життя з ним удвох жили. Він ревнує. По–чоловічому та по–дитячому ревнує. Потрібен час… – намагалася згладити ситуацію Ірина.
Коли пішов Степан, Ірина зайшла до сина в кімнату. Він сидів у навушниках біля комп’ютера.
– Вікторе, він просто прийшов у гості. Ти виростеш, одружишся, а я залишуся сама. А ти не думав, що твоя дівчина, коли вона в тебе з’явиться, теж може мені не сподобається? І я це теж демонстративно показуватиму. Як тобі буде тоді?
Віктор, не відводив погляду від монітора. Ірина не знала, чує він її, чи ні. Вона посиділа ще трохи, але син вдавав, що не помічає її.
– Ти для мене найголовніший чоловік у житті. Якщо не хочеш, він більше не прийде, – сказала Ірина і вийшла з кімнати.
У понеділок Степан знову чекав Ірину на зупинці.
– Як син? Проти мене налаштований? – одразу спитав він, як тільки Ірина сіла в машину.
– Йому потрібен час. Він взагалі добрий хлопчик. Просто не готовий ділити мене з кимось. Напевно, я поспішила познайомити вас. Нічого хорошого з цього не вийшло. Пробач Степане, але думка сина для мене важлива. Як він скаже, так і буде.
З роботи Ірина пішла раніше, щоб не зустрітися зі Степаном. Кілька днів уникала його. На роботі поговорити не вдавалося – цілий кабінет людей.
Тоді Степан вирішив зустрітися з Віктором. Ірина говорила, в якій школі він навчатиметься. Степан відпросився з роботи, під’їхав до школи і почав чекати. Продзвенів дзвінок, з дверей на ґанок висипали учні різного віку.
Нарешті, коли він уже втомився чекати, на ґанку з’явилися троє підлітків, серед яких Степан упізнав Віктора. Коли хлопці зрівнялися з машиною, Степан гукнув його.
– Що? – Віктор неохоче підійшов до відкритого вікна з боку пасажирського сидіння.
– Ти поспішаєш? Я поговорити хотів. Сідай, – сказав Степан, кивнувши на сидіння поряд.
Віктор думав нескінченно довго. Потім крикнув друзям, щоб не чекали на нього, і сів у машину.
– Пристебнись, – сказав Степан і повернув ключ запалювання.
– Що ж машина у вас така стара? Не заробили на нову? – Віктор не приховував своєї неприязні.
– Ти правий. У мене була дружина й донька, Світланка. Квартиру купили в іпотеку. На її оплату йшла левова частка зарплати. А дружині це не подобалось. Вона хотіла дорогий телефон, діамантів та відпустку на морі. Загалом, знайшла собі багатшого.
– То вам жити ніде, тож ви до мами моєї залицяєтесь? – усміхнувся Віктор.
– У мене своя квартира, хоч і маленька і на околиці міста. Ми з дружиною нашу квартиру розміняли на вигідних для неї умовах. А твоя мати мені давно подобається.
Але після розлучення я довго боявся нових стосунків. А потім випадково підвіз твою маму до роботи і вже не міг спати спокійно.
Ти не думай, я поважаю її і твоє рішення. Ні так ні. Скажи мені тільки, чи ти будеш щасливий, зробивши маму нещасною?
Вона ж зовсім молода. Вона все робить так, як краще для тебе. Чому ж ти вважаєш, що маєш право позбавляти її вибору?
Вони давно стояли на узбіччі дороги і обоє не помітили цього. Якийсь час сиділи мовчки.
– Ви хочете одружитися з мамою? – нарешті спитав Віктор.
– Так. Я дуже цього хотів би. Але для неї важлива твоя думка.
– Не даруйте їй троянд. Мама вважає, що вони надто красиві, щоб їх зрізати. Вона любить гербери. І прикрас не любить. У неї їх немає. Якщо хочете, щоб вона носила вашу обручку, то не даруйте їй велику і громіздку. Купуйте тоненьку і скромну, – сказав Віктор і відкрив дверцята машини.
– Дякую! – крикнув йому Степан.
…Через два дні, в суботу, об одинадцятій годині ранку, коли більшість людей уже виспалися, встали та поснідали, у квартирі пролунав дзвінок.
– Ти? – здивовано та радісно скрикнула Ірина, побачивши на порозі Степана з букетом різнокольорових гербер.
– Ти мене уникаєш. Я не можу так більше, – Степан простяг їй букет.
У дверях з’явився Віктор. Ірина зніяковіла, уткнулася в квіти і ховаючи радісну посмішку.
– Привіт, Вікторе. Я прийшов просити тебе руки твоєї мами, – Степан дістав з кишені синю оксамитову коробочку і відкрив її.
Усередині лежало тоненька витончена каблучка. Світло від люстри відбивалося від граней маленького білого каменю. Ірина злякано подивилася на обручку, на Степана, а потім повільно підвела очі на сина. У них стояв страх і боязка надія.
– Я згоден. А ти, мамо? – Віктор посміхнувся, а Степан з Іриною одночасно видихнули.
Потім вони пили чай на кухні. На пальці Ірини красувалася тонка і витончена каблучка. Вона постійно поглядала на неї і все дивувалася, як Степна вгадав з розміром.
А Степан змовницьки перезирався з Віктором. З весіллям вони вирішили почекати до травня, щоб відсвяткувати на природі…
…Хтось скаже, що дорослі не повинні дозволяти дітям вирішувати їхню долю.
Але якщо самі вони хочуть втручатися у життя дітей, то мають навчитися прислухатися до їхньої думки.
Всі щасливі сім’ї щасливі однаково, але стосунки з дітьми складаються у кожній сім’ї по–різному.
Можливо, якби Ірина повелася по–іншому, Степан посоромився б поговорити з Віктором.
Або не знайшов би потрібних слів.
А Віктор проявив би егоїзм і непоступливість підліткового віку і все склалося б інакше, вірніше, зовсім не склалося б…
Але всім їм вистачило такту та любові, щоб зрозуміти один одного!
