Раннього недільного ранку Андрія розбудив дзвінок. Спросоння він схопив мобільник і нерозуміюче дивився на темний екран. Але тут раптом пролунав дзвінок, вже у двері. Андрій скочив, одягнувся і кинувся відчиняти. Якщо рано вранці та ще й наполегливо дзвонять у двері, то це не просто так…
-Привіт! Довго спиш. Чого застиг? Не радий другові? – на порозі стояв його друг Микола. – Зайти хоч можна?
-Скільки років?! Яким вітром? – Андрій міцно обійняв друга й завів у квартиру. – І не попередив же ж. Як ти мене знайшов?
-До твоїх рідних зайшов, мати дала адресу. Вона й сказала, що ти розлучився і втік сюди. Я проїздом. Спеціально так узяв квитки, щоб побачити тебе. Показуй, куди йти.
-Давай на кухню, а я поки що швидко вмиюся. Чайник постав! – крикнув він, закриваючись у ванній.
Коли Андрій увійшов на кухню, на столі стояло ігристе, а Микола нарізав сир.
-Вибач, я тут вирішив трохи погосподарювати. Холодильник у тебе порожній. Ти що їси взагалі? На те й друзі, щоб допомогти, – повчально сказав Микола, акуратно роблячи бутерброди.
-Ігристе? Зранку? – запитав Андрій.
-А хто нам заборонить? Так це, суто символічно, для полегшення спілкування.
Вони закусили бутербродами і яєчнею. І згадували, згадували…
Микола вдало одружився ще в інституті.
-Тесть від справ відійшов, тож я тепер очолюю будівельну компанію. Так, заздри. Старший син школу закінчує, молодший – у сьомому класі. Загалом, життя вдалося, – хвалився Микола. – А про тебе я вже знаю. Ти так і не знайшов свою Ассоль?
-Пам’ятаєш? Ні, не знайшов.
-Тільки не кажи, що один живеш, – Микола запхав у рот залишки бутерброду.
-З сином. Він зараз до Ольги на день народження поїхав. Вчора дзвонив, днями повернеться.
Тоді друзі відмовляли Андрія одружитися з Ольгою. Але Андрій вперся. А все тому, що вона нагадувала йому Ганну, Ассоль, як вони з друзями називали її.
Її син одразу почав називати Андрія татом. Та й Андрій прикипів до хлопчика. Але шлюб не продовжився довго.
Ольга майже одразу знову вийшла заміж. З новим вітчимом стосунки у Сашка не склалися. Він періодично втікав до Андрія.
Ольга звинувачувала колишнього чоловіка, що він навмисне перетягує Сашка до себе. Андрію ці суперечки набридли, і він переїхав жити в інше місто.
-Сашко щоліта жив у мене. Ольга народила і їй не до нього стало. А після закінчення школи остаточно перебрався до мене, – ділився Андрій.
-Круто. Санта-Барбара відпочиває, – Микола розлив залишки ігристого.
-Та ні, втряслося вже все…
-А я сподівався, що ти таки знайдеш її. Таке кохання було, – Микола зітхнув.
Андрій промовчав. Останнім часом він рідко згадував своє кохання, але Микола приїхав і нагадав, розбурхав пам’ять.
На вокзалі вони пообіцяли один одному більше не губитися.
Андрій повернувся додому, дістав старий альбом і знайшов фотографію Ганни. Він жадібно розглядав її, мимоволі повертаючись у ті давні дні…
…Микола випросив у батька його стару іномарку і троє друзів поїхали на море до родичів Федора. До занять в інституті залишався ще час, чому б не відпочити?
А в Одесі повним ходом йшов збір персиків, винограду…
Хлопцям запропонували попрацювати на збиранні врожаю.
Гроші зайвими не бувають, тим паче для студентів. З раннього ранку вони збирали фрукти, а коли спека ставала нестерпною, бігли у прохолодне море.
Там хлопці побачили Ганну. Вона сиділа на березі і пильно дивилася в далечінь.
-Ассоль чекає на свого Грея, – пожартував Микола.
З його легкої руки вони так і почали називати її. Друзі давно вже зустрічалися з дівчатами, тільки у Андрія не було серйозних стосунків.
Микола з Федором із криком кинулися в море і попливли від берега. А Андрій підійшов до дівчини.
-Ви корабель з пурпуровими вітрилами чекаєте? – спитав він жартівливо.
Дівчина підвела на нього очі. У них було стільки муки й туги, що Андрій осікся. Вона знову відвернулася до моря. Андрій сів поряд, обхопив руками зігнуті в колінах ноги. Здавалося, дівчина навіть цього не помітила.
-Ви чуєте? – спитав Андрій, прислухаючись до шереху хвиль.
-Море розмовляє, – відповіла дівчина.
Андрій здивовано зиркнув на неї. Вона вголос сказала те, про що він думав. Так вони сиділи, мовчали і слухали гомін прибою. Хлопці викупалися і махали Андрієві руками, привертаючи до себе увагу. Він, неохоче, підвівся, обтрусив шорти.
-Мені пора йти. Ми завтра побачимось? У цей же час? – з надією спитав він.
Дівчина коротко зиркнула на нього знизу вгору і промовчала. Але наступного дня він побачив її на березі знову. Вони познайомились. Її ім’я здалося йому найкрасивішим у світі – Ганнуся. Але при спробах Андрія дізнатися про неї більше, вона встала і пішла геть. Андрій наздогнав її, мовчки провів додому.
Її оточувала таємниця, яка приваблювала Андрія. Увечері він прийшов до її будинку і постукав у вікно. Ганна одразу вийшла на ґанок. У шортах і легкій кофтині з розстебнутими верхніми гудзиками вона ще більше сподобалася йому. Вони гуляли по набережній. Ганна мовчала, а Андрій не міг зупинитися і балакав, намагаючись приховати своє хвилювання.
Диск сонця опускався за лінію горизонту, пофарбувавши небо в малиново-жовтогарячий колір, і відбивався в очах Ганни м’яким світлом. Андрій залюбувався дівчиною. Втішився, що здогадався захопити фотоапарат. Але Ганна ніяк не хотіла повертатись до камери. Тоді Андрій зайшов у воду і натиснув кнопку. Ганна не встигла відвернутися.
Цей знімок став єдиним підтвердженням, що вона не наснилася, не здалася йому.
Щовечора вони гуляли біля моря. Якось він наважився і хотів поцілувати її. Ганна не відсторонилася, але напружилася так, що він відступив.
Вона була загадкою для нього. І цим манила до себе ще більше. Андрій дуже засмаг і схуд, бо замість відпочинку та перекусів бігав на берег, до неї.
Іноді він повертався додому далеко за північ, а вставав на світанку. Друзі, бачачи переживання закоханого, його відсторонений погляд і неуважність, розуміли, що жартувати з його почуттями не варто.
Залишалося дуже мало часу. І Андрій вирішив відкрити Ганні свої почуття. Друзі, які втомилися від роботи, цього разу не побігли в обід до моря.
Андрій пішов сам, але Ганни на березі не було. Не роздумуючи, він побіг до неї додому.
Андрій знову постукав у вікно. На ґанок вийшла жінка.
-Ганну покличте, будь ласка, – крикнув Андрій.
-Нема її, поїхала вона, – відповіла тітка.
-Куди? – Андрій розгублено кліпав очима.
-Додому. Куди ж іще?
-Адреса! У вас є її адреса? Скажіть, будь ласка, мені дуже потрібно, – благав Андрій.
-Забудь про неї, хлопче. Так буде краще, – строго сказала тітка і пішла до хати.
Увечері він знову прийшов і попросив адресу Ганни, але тітка навіть розмовляти з ним не стала.
Наступного дня хлопці виїжджали назад, додому. Машина старенька, у дорозі могла статися поломка, треба було мати в запасі час на ремонт. Всю дорогу Андрій мовчав. Друзі заспокоювали, що якщо це доля, то він неодмінно зустріне свою Ассоль.
До кінця навчального року Андрій зустрів Ольгу. Вона нагадувала йому Ганну. Така ж худенька, тільки волосся темніше. У Ольги на той час був син. Батьки відмовляли Андрія одружитися, але він вирішив собі, що це і є доля…
…Андрій відчинив вікно на кухні і задивився на небо, що світліло на сході.
-Скоріше б повернувся Сашко, – подумав він.
Спати вже не було сенсу, невдовзі на роботу.
В обід подзвонив Сашко і сказав, що приїхав, що ввечері на нього чекає сюрприз.
-Мама приїхала з тобою? – здивувався Андрій.
-Ні, не скажу, побачиш. Не затримуйся…
Андрій прийшов додому раніше й одразу відчув, що в квартирі хтось є. Він роззувся, зайшов на кухню і побачив Сашка! Він нарізав овочі для салату, а на столі стояла коробка з тортом.
-Ого! У нас свято намічається? – сплеснув руками Андрій.
-Так. Сідай, все готове. Я хочу тільки попередити тебе… – почав Сашко, але раптом пролунав дзвінок у двері і хлопець побіг відчиняти.
Через хвилину він зайшов на кухню з якоюсь дівчиною. Андрій глянув на неї й очі вирячив від здивування.
-Тату, познайомся, це Валя, моя дівчина. Валя, а це мій тато, Андрій Сергійович. Тату, ти чого? – Сашко дивився на батька, що аж побілів на обличчі.
У дверях кухні поруч із Сашком стояла худенька розгублена дівчина.
Андрій не міг відвести очей від неї. У першу мить йому здалося, що увійшла Ганна. Він навіть хотів спитати, чому Сашко називає її Валею? Але згодом зрозумів, що це не вона. У Ганни волосся трохи вилося і очі були інші, сумніші, чи що…
Після чаю всі пішли у кімнату, і Валя побачила на столі забутий Андрієм знімок.
-Це ж моя мама! – сказала вона. – У нас такої фотографії немає. Звідки вона у вас? – Валя здивовано дивилася на Андрія.
Сашко підійшов до дівчини і теж глянув на знімок.
-З альбому витяг. Вчора до мене друг приїжджав… Валя, а маму вашу Ганною звуть? Де вона? – Андрій ледве стримував хвилювання. – Ні це не можливо. Стільки років минуло… А скільки вам років, Валю? – запитав Андрій.
-Дев’ятнадцять, а що?
-Тато хоче сказати, що ти, мабуть, могла б бути його дочкою. То це нічого не змінює. Я йому не рідний син. Ми з тобою не брат із сестрою.
Сашко ледь приховував незручність від того, що відбувається.
-Не говори нісенітниці, – різко зупинив його Андрій. – Між нами з Ганною нічого такого не було. Я просто хочу знати…
-Її не стало, коли мені було три роки, – тихо сказала Валя і поклала фотографію на стіл.
-Як? – Андрій аж присів на диван.
-Тату… – почав Сашко.
-Почекай, – відмахнулася Валя і сіла поряд з Андрієм. – Мама вийшла заміж рано і народила мене. Точніше, вона завагітніла і вийшла заміж за батька.
Валя нервувала, збивалася і плуталася.
-Їй лікарі заборонили народжувати. У неї під час вагітності щось знайшли. Та мама народила. Потім їй зробили процедури. Батько розповідав, що після того вона так знесиліла, що мене не могла на руках тримати.
Але потім їй стало краще. Зʼявилась надія…
Батько вирішив змінити обстановку і з’їздити всім разом на море, до його тітки. Але я заслабла, а мамі не можна було занедужати.
Батько відправив маму одну. Я пам’ятаю, як вона повернулася, як плакала, обіймала мене.
А я злякалася і розплакалася. Батько казав, що я була надто маленька і не могла нічого цього пам’ятати. За рік мами не стало. Батько одружився знову…
-Вибачте, я не знав … – Андрій тепер бачив, що вона не так сильно схожа на Ганну, як здалося в першу хвилину.
-Ви кохали її? – ледь чутно спитала Валя.
-Так, але не встиг їй сказати про це. Ми гуляли по березі моря, був захід сонця, я зробив цю єдину фотографію. А потім вона поїхала. Тепер я розумію, чому сестра вашого батька сказала, що мені краще її забути. Господи, як же так?
-Вам неприємно, що я її нагадую?
-Що ти, навпаки. Я ніби повернувся у свої двадцять років, але слова Андрія пролунали невесело.
-Тату, я проведу Валю. Їй пора, – втрутився Сашко.
-Так звичайно, – Андрій підвівся і попрощався з дівчиною.
Вони пішли, а Андрій довго стояв біля вікна, дивлячись на нічне місто в ілюмінації вогнів.
Тільки тепер він зрозумів, чому Ганна нічого не розповідала про себе, чому годинами сиділа на березі і дивилася на море, чому відкинула його кохання.
-Але доля все ж таки звела нас, вірніше, мого сина і її дочку. Невже таке буває?
Дивно влаштована наша пам’ять. Ми можемо пам’ятати швидкоплинну закоханість, свої почуття, а щось дійсно важливе легко забуваємо.., – думав Андрій, стоячи біля вікна і вдивляючись у нічне небо над містом…
