– Пощастило тобі, Оленко, – із заздрістю помітила Тетяна.
– Ой, та годі тобі, – відмахнулася Олена, поправляючи комірець дорогої блузки. – Виїхати зможе будь-хто, головне бажання.
Вона оглянула своїх подруг дитинства, Тетяну та Ірину, а потім задоволено усміхнулася. Вони сиділи втрьох у невеликому кафе, розташованому неподалік школи, і згадували минулі роки. Резинки, класики, анкети, написані від щирого серця – все це було в минулому.
– Скажеш теж, – сказала Таня. – Я ось все життя мріяла, а нічого не вийшло. Спочатку грошей не було, потім заміж вискочила, а як народила, зовсім не до подорожей стало. Тепер вже за сорок, куди мені…
Тетяна сумно зітхнула, зазначивши про себе, що якби вона не вийшла заміж за Толіка, могла б також, як Оленка, ні в чому собі не відмовляти.
Закінчивши інститут, Олена трохи попрацювала за фахом, а потім, за випадковим збігом обставин покинула все і поїхала за кордон. Вона була єдиною з їхнього невеликого класу, хто поїхав, тому на кожній зустрічі випускників її неодмінно згадували.
Хтось їй заздрив, а хтось заявляв, що добре там, де нас немає. Ірина ж завжди відмовчувалася, не бажаючи брати участь у суперечці. Так і зараз. Таня миттю глянула на подругу, що сиділа навпроти, і раптом зрозуміла, що та тільки слухає, але зовсім нічого не говорить.
– Іро! – сказала Тетяна. – Як тобі, га? Молодець, Оленка?! Не те, що ми…
Ірина кивнула, а на її губах з’явилася скороминуща посмішка, яка миттю зникла.
– Я все про себе та про себе, – пробурмотіла Олена, помішуючи чай. – Як життя, Іринко? Розповідай. Коли ми ще зустрінемося!
– Все добре, – озвалася Ірина, і її зелені очі уважно подивилися на подружку дитинства. – Діти школу закінчують: Соня наступного року та Діма слідом.
– А чоловік? – швидко спитала Олена.
– Павло працює у місті, весь вільний час проводить удома.
Олена поправила масивний дорогий браслет на правій руці і заявила:
– Нудно живете.
– Хіба? – Здивувалася Ірина.
– Ну так. У селі ж у тебе ніяких розваг.
Ірина відсунула від себе порожню тарілку і похитала головою:
– Нам сумно не буває. З дітьми по гриби ходимо, по ягоди. Взимку на лижах чи на ковзанах катаємося. Коли нудьгувати? Вдень у справах: хто до школи, хто на роботу. До вечора зберемося, уроки зробимо, і поговорити є час. Зараз ось канікули, діти завжди вдома.
– І все? – Запитала Олена.
– Чому ж… Дмито настільні ігри любить, так що граємо майже щодня, а Соня любить готувати на природі, чоловік навіть альтанку для цього облаштував: хліб смажимо чи шашлики, – замріяно посміхнулася Ірина.
– Усі так живуть, – додала Таня, проковтнувши шматочок апетитного торта. – Ірі, звичайно, важче. У неї ж господарство, город.
– І правда! – схаменулась Олена. – Чому ви в місто не переберетеся? Я здивувалася, коли дізналася, що ти в село переїхала.
– А навіщо? – Знизала плечима Ірина.
– Звичайно, не закордон, але все-таки…
– Мені й у селі добре. Павло теж у місто не прагне. А діти поїдуть вчитися, благо є де зупинитися: бабусина квартира їх чекає.
– Олено, ти краще розкажи про себе, – сказала Таня. – Я ніколи далі за область не виїжджала. Ти скрізь вже побувала …
– Не зовсім, – зніяковіла Олена.
Вона задумливо подивилася на Іру і почала з захватом згадувати, як вони з чоловіком місяць тому відпочивали на морі. Олена так швидко описувала місця і країни, де вони встигли побувати, що Таня заслухалася і розкрила рот від подиву. У Олени було, здається, все: квартира в центрі великого міста, хороша робота, багатий чоловік і син, який практично весь час проводив під чуйним наглядом няні.
Вечір пролетів як одна мить.
– Пора мені, дівчата! – сказала Тетяна. – А так хотілося якомога довше поговорити…
– Побачимося ще, – кинула Олена. – Мені також треба йти.
– Ти до батьків?
– Загляну на годинку, а спати піду до готелю.
Ірина з Оленою переглянулись.
– А чому у батьків не залишишся! – здивувалася Таня.
– Не буду їх обмежувати. Я можу собі дозволити номер у готелі, – пирхнула Олена, підфарбовуючи губи червоною помадою. – А вранці замовлю таксі і на вокзал. Їхати правда доведеться кілька годин, але що вдієш. Не можу ж я на всю відпустку приїхати.
Таня хотіла сказати про те, що батьки Олени, напевно, скучили, і були б тільки раді, якщо вона залишиться у них на ніч, але змовчала. Після того, як Олена переїхала, вона з’являлася в рідному містечку лише тричі, хоча минуло вже більше п’ятнадцяти років. І здавалося, тепер цей маленький острівець життя, в якому вони росли, і який так любили, був їй чужий і байдужий.
Попрощавшись із подружками, Таня знехотя попленталася додому, думаючи, що приготувати на завтра. А Олена та Ірина вийшли надвір і пішли порожніми міськими вуличками. Вечір був дивовижний: теплий, лагідний вітерець обдував квіти, що розпустилися на клумбах, сонце йшло за горизонт. Машин майже не було, і тому повітря було свіжим.
-Тобі правда не нудно, у вашому селі? – Знову запитала Олена, цокаючи каблучками по асфальтованій доріжці.
– Ні, – впевнено відповіла Ірина.
– Дивно. Я б не змогла жити тут, а ти кажеш, що тобі там добре.
Ірина зупинилася перед перехрестям і примружилася.
– Наскільки я пам’ятаю, ти любила наше місто. Он у тому сквері, ми з тобою закопували коробочку з секретами, – Іра махнула рукою у бік густого чагарника, що виднівся з-за низенького паркану. – Хто знає, може, вона досі там… Пам’ятаєш? Тут усе рідне.
– Пам’ятаю, тільки це було так давно. Я вже відвикла, – відмахнулася Олена. – Тут так тихо, що у вухах дзвенить. Ні тобі трамваїв, ні метро… Навіть дерева інші.
Вони перейшли дорогу, і Олена зупинилася.
– От якби в тебе була можливість поїхати… поїхала б? – Не здавалася Олена. – Туди, де я живу, наприклад.
– Ні, – відповіла Ірина.
– Чому?
– Мені і тут добре.
Олена з розчаруванням подивилася на подружку, яка, одна з небагатьох, їй не заздрила. Вони дійшли до будинку батьків Олени, обмінюючись черговими фразами, а потім попрощалися. Довго ще Олена дивилася Ірочці услід, поки її постать не зникла за сірим п’ятиповерховим будинком.
А Ірина, милуючись теплим липневим вечором, дійшла до своєї «ластівки» і сіла за кермо. Вона, не поспішаючи, приїхала до рідного села і, залишивши машину біля воріт, увійшла до будинку.
З кухні вийшов чоловік із викруткою в руках.
– Ну, як посиділи? – Запитав він. – Я тут ручку у шафі підкрутив. Дивлюся – бовтається.
– Дякую! Добре посиділи. Як діти?
– Буряки пропололи, – посміхнувся Павло. – Потім допомогли мені порати і гуляти пішли. Нещодавно повернулися. Вже сплять.
Ірина сіла за стіл і обережно підняла рушник: на тарілці лежали млинці.
– Соня спекла, – пояснив чоловік. – Захотілося їй нас побалувати.
Він уважно подивився на Ірину і додав:
– Ти така задумана. Щось трапилося?
– Ні…
– Я ж бачу.
– Олена каже, що нам, мабуть, нудно живеться.
Павло сів за стіл і, склавши млинець у кілька разів, вмочив у варення і простягнув дружині.
– Руки брудні у мене, – посміхнулася Ірина.
– Їж, а Олену свою не слухай! Хіба мало що їй на думку прийде. Вона тобі заздрить.
– Мені? – здивувалася Іра.
– Ну звичайно. У тебе свій дім, чоловік, сподіваюся, чудовий, діти. А що вона? Живе в кам’яних джунглях, змінює одяг, женеться за грошима. І син у неї все з нянею: я ж пам’ятаю, що Олена того разу розповідала, мовляв, ніколи з ним водитися. Хіба у цьому щастя? У грошах?
Ірина замотала головою.
– І я про те ж. Чи ти хотіла б як вона?…
– Мене Олена про те саме питала. І знаєш, я раптом зрозуміла, що не змогла б усе кинути. Навіщо? Тут все таке рідне, навіть небо особливе…
Іра встала і підійшла до вікна. Відсунувши фіранку, вона вдивилася в далечінь: там, за полем, на якому колосилася пшениця, був луг, який тепер майже зник у сутінках. Ірина раптом згадала, як виходячи рано вранці на ганок, милувалася цим лугом, як відчувала прохолоду і вдихала свіже, наповнене квітковими ароматами ранкове повітря.
Під вікном цвіли білосніжні і червоні троянди, які обожнювала Ірочка. Ось-ось почнеться сінокос, а там, не помітиш, як зацвітуть улюблені Соніні квіти – гладіолуси.
Розплющивши очі, Іра глянула на липу, що росла біля віконця і посміхнулася.
– Ні, не виїхала б. Ніколи. Тут мій будинок, а значить, і краще ніде бути не може, – додала вона і вирушила вмиватися, щоб встигнути попити з чоловіком чай і насолодитися тишею, що порушується лише стрекотінням коників і нічних птахів.
