Микола вже збирався спати, коли пролунав дзвінок телефону. Дзвонила сестра Ніна. – Алло, – чоловік неохоче підняв слухавку. – Привіт. Ти зможеш днями приїхати? – запитала Ніна. – Щось із матір’ю? – схвильовано запитав Микола. – Ні. – відповіла Ніна. – Нам потрібно дещо вирішити. – Приїду, – коротко відповів чоловік і поклав слухавку. Наступних вихідних Микола з сім’єю приїхав до батьківсьокого будинку. На подвір’ї ніхто не зустрічав їх. – Дивно, – подумав він і зайшов у хату. Чоловік відкрив двері в зал і засиг від здивування

ИНТЕРЕСНАЯ ЖИЗНЬ

Микола вже збирався спати, коли пролунав дзвінок телефону. Дзвонила сестра Ніна. – Алло, – чоловік неохоче підняв слухавку. – Привіт. Ти зможеш днями приїхати? – запитала Ніна. – Щось із матір’ю? – схвильовано запитав Микола. – Ні. – відповіла Ніна. – Нам потрібно дещо вирішити. – Приїду, – коротко відповів чоловік і поклав слухавку. Наступних вихідних Микола з сім’єю приїхав до батьківсьокого будинку. На подвір’ї ніхто не зустрічав їх. – Дивно, – подумав він і зайшов у хату. Чоловік відкрив двері в зал і засиг від здивування

– Цю берізку ми з твоїм батьком посадили в перший рік, як будинок будували. А як рости почала, роздвоїлася. Так і виросла – стовбур один, а верхівки дві. Ось і вас двоє з однієї родини, одного стовбувра, – Зінаїда Михайлівна зітхнула, дивлячись на розлогу березу біля паркану.

Ніна закотила очі, знаючи, що мама на неї не дивиться. Цю розповідь вона чула вже не вперше.

– Не стане мене скоро, зовсім ви самі залишитеся. Не годиться у сварці жити. Рідні ж ви – найближчі. Дзвонила ти Миколі? – запитала Зіна.

– Ні, – неохоче відповіла Ніна.

Вони сиділи з матір’ю на веранді будинку, де Ніна та її брат Микола виросли. Батька не стало кілька років тому. Зараз і мати була слабка. Щовихідних, коли дочка приїжджала відвідати Зінаїду Михайлівну, старенька педантично давала дочці повчання, що і як зробити, після того, як її не стане. У чому ховати, як розпорядитися спадщиною, який пам’ятник поставити і т.д.

Найбільше Зінаїда Михайлівна переживала за стосунки Ніни та Миколи.

– Це що ж я прогавила? Адже намагалися ми з батьком вас у коханні, у дружбі виховувати, а ви сваритеся постійно, – журилася мати.

– Ніхто не свариться, – холодно відповідала Ніна. Зінаїда Михайлівна тільки зітхала у відповідь.

Ніна і Микола, і справді, не свариоися, але й миру між ними не було. А точніше сказати, кожен із, щоб уникати нескінченних сварок, обрав тактику мовчання. Брат та сестра не розмовляли вже кілька років. Та й не бачилися також. Востаннє це було якраз у день коли не стало батька. Микола із сім’єю жив у іншому місті, приїжджав відвідати матір не часто. У такі моменти Ніна в будинку матері просто не з’являлася, посилаючись на нагальні справи. Та й Микола побачитись із сестрою бажання не мав.

– І чому ви так сваритесь? – Запитувала Зінаїда Михайлівна то в сина, то в доньки, здогадуючись, що справа не в невідкладних справах. Обидва мовчали.

– Адже кінець близький, – подумала Ніна цього вечора, уклавши матір і залишившись на веранді на самоті.

Ніні було сорок чотири, Микола був на три роки старший. Вона пам’ятала, що в дитинстві вони були дружні. Разом грали в садку, ловили коників або вилазили на дах сараю, щоб дотягнутися до солодких ягід. Не посварилися навіть коли Микола випадково впустив Нінину улюблену ляльку з цього сараю в сусідню огорожу, і вона поламалася.

Ніна взагалі не пам’ятала, коли вони з братом посварилися. Кілька разів вона намагалася зрозуміти, через що все почалося. Ніна пам’ятала, що за всі спільні витівки від батька діставалося лише Миколі. Тому що він старший, і має думати головою, бо він чоловік – як міркував батько. І Ніні завжди здавалося, що її просто більше любить. Подорослішавши, Ніна почала думати, що, можливо, у такі моменти Микола відчував те саме. Микола перестав грати з Ніною, щоб не віддуватися за її витівки. Ніна образилася. Мати намагалася заспокоїти дочку, сказавши, що Микола просто виріс, і в нього тепер інші друзі та інтереси. Та й нехай – вирішила Ніна і більше не нав’язувалась братові.

Але хіба ж може така дитяча сварка стати причиною мовчання на роки? Ні – була впевнена Ніна та згадувала далі.

Зінаїда Михайлівна була жінкою суворих правил, які прищеплювала насамперед дочці. Коли Ніні було чотирнадцять, і всі дівчата ходили вечорами на дискотеку, Ніні це не дозволяли. Коли Микола гуляв до темряви вже з тринадцяти. “Чому йому можна, а мені не можна?” – питала Ніна. На що завжди отримувала одну відповідь: “Микола хлопчик, а ти дівчинка”. Для Ніни це була не відповідь, а доказ того, що мама любить Миколу більше. І якщо раніше діти просто не проводили час разом, то, будучи підлітками, почали сваритись з приводу і без. Батько завжди вставав на бік дочки, а мати на бік сина. Або дітям лише так здавалося. Тепер за роки було вже не розібрати. Але, випорхнувши по черзі з-під батьківського крила, Микола та Ніна почали уникати один одного. Звичайно, були неминучі моменти зустрічей за сімейними вечерями на честь днів народження батьків, Нового року, 8 березня тощо, але й тут Ніна та Микола тримали нейтралітет, намагаючись навіть сісти один від одного подалі.

Одного разу, на одному з таких свят Микола та Ніна посварилися через якусь трохи дрібницю, Ніна навіть не могла згадати потім точну причину. У сварці Микола вигукнув Ніні в обличчя: «Як же ти дістала!» Так, ніби вони знову були дітьми і сварилися через неподілену іграшку. Ніна здивувалася і замовкла. На шум вже поспішала дружина Миколи.

– Що тут у вас відбувається? – Нахмуривши брови, спитала вона.

– Нічого. – Ніна постаралася посміхнутися. – Все добре.

Ніні було двадцять п’ять. Незабаром брат із дружиною переїхали. У них народився син Ігорчик. Ніна теж вийшла заміж, у неї народилася дочка Віра. Ігорчик приїжджав до бабусі з дідом на всі канікули. Віра була молодшою ​​за двоюрідного брата на чотири роки, але вони здорово ладнали. Ніна дивилася на дітлахів та намагалася зрозуміти, де ж у їхніх стосунках з братом пішла тріщина. А Ігор і Віра, наче показували приклад і не перестали дружити і десять років потому. Вони й зараз товаришували, часто говорячи по телефону і проводячи час разом у ті моменти, коли Ігор приїжджав відвідати бабусю.

– Адже кінець близький, – повторила Ніна свою думку і задумливо подивилася на ту саму березу у дворі.

– Привіт. Ти зможеш приїхати днями? – Запитала Ніна, почувши в трубці розгублений голос брата. Звичайно, вона мала його номер, але вона ним не користувалася.

– Щось із матір’ю? – схвильовано запитав Микола.

– Ні. – відповіла Ніна. – Щось із нами.

– Приїдемо всією сім’єю наступними вихідними, – помовчавши, відповів потеплілий голос Миколи у слухавці.

Наступних вихідних дві родини зібралися за великим гучним столом. На чолі столу сиділа сяюча Зінаїда Михайлівна. З боків Ніна з чоловіком, Микола з дружиною, Ігор та Віра, які мало слухали дорослих, захоплено розглядаючи та обговорюючи щось у телефоні. Інші жартували, сміялися, обмінювалися новинами, ділилися планами, начебто збиралися так що вихідних. Під кінець застілля Микола вийшов на веранду, подихати. Ніна вийшла слідом. Довго стояли мовчки, дивилися крізь сутінки на по-осінньому порожній садок.

– Вибач мене, – тихо сказав Микола.

– І ти мене, – зітхнула у відповідь Ніна.

Обійнялися.

Новий рік зустрічали тим самим складом, тільки вже в гостях у Миколи. Зінаїда Михайлівна була така рада всьому, що відбувалося, що вирішила, ймовірно, пожити ще, бо розмови про відхід і все інше більше не заводила.