-Мамо, що сталося? Чому ти плачеш? Бабуся? А ти чому тут, а не на дачі? Що сталося? – занепокоївся Вітя, побачивши маму та бабусю на кухні.
Мама плакала, бабуся сиділа і дивилася на дочку, Віті ніхто нічого не говорив.
-А я тобі, Люба казала, казала що він негідник, а ти не вірила, на цілих шістнадцять років причаївся, негідник.
Ось, ось не слухала маму, а тепер отримуй, тепер думай, он він стоїть, як його годувати-взувати-одягати думаєш? Він вже майже мужчина!
Лілю як утримуватимеш? Підросте дівчинка, бантики-шпильки потрібні будуть, блузки, сукні та спідниці, ось де ти гроші візьмеш.
Чи на маму сподіваєшся?
Так не сподівайся, мама не вічна, не розумною ти Люба як була, так і лишилася.
– Мамо, та замовкни ти … без тебе погано! – плакала Люба.
-Погано їй. Далі гірше буде на старість років без чоловіка залишитися.
-Я не стара, – вигукнула мати, – мені сорока ще немає!
-Нема, нема, та тільки Юрко щось на молодшу тебе проміняв, а ти от плач сиди, не стара вона, дивіться.
Так Вітя став дорослим.
Йому було чотирнадцять років, коли батько залишив їх з матір’ю і маленькою сестрою і пішов до коханки, ні на які аліменти розраховувати не доводилося.
Мама плакала, бабуся її сварила, оселилася в них і щодня «навчала розуму» доньку, що та не розумна, дітей понароджувала, а от слухалася б маму…
Щоразу сідаючи за стіл Вітя відчував важкий погляд бабусі, яка підібгавши губи голосила як їй важко дісталася пенсія, на яку вони четверо тепер живуть.
От якби Люба послухала свого часу матір, та не вийшла б за цього… то зараз би як сир у маслі каталася, а не так як зараз..
Вітя намагався, при нагоді, йти з дому, щоб не слухати бабисині голосіння, мама ходила на свою нікому не потрібну роботу, за яку отримувала копійки.
– Працювала б на консервному заводі, то хоч би консервами давали зарплату, я б вимінювала на інші продукти, а так що, нічого. На бабусину пенсію багато не поживеш.
Вітя хитався ринком, чого приховувати, видивлявся, що де погано лежить, може булку якусь чи пиріг.
-Ей, хлопче, заробити хочеш? – біля кіоску стояла тітка і дивилася на Вітю.
-Так, а що треба робити?
-Мішки з борошном перенести зможеш?
-Так.
Тітка Уляна так звали ту жінку, нагодувала хлопця, дала з собою випічки, грошей і веліла приходити двічі на тиждень, робота йому буде точно.
Так Вітя почав заробляти гроші, і в черговий раз, коли бабуся починала свою пісню про те, як вона годує всю сім’ю, Вітя просто дивився на неї важким поглядом.
Вітя дорослий, Віті чотирнадцять.
Найближчі десять років він не розгинаючись працював.
Навчався, працював, отримував освіту, на службу його не взяли, допомогла тітка Уляна, вона взагалі велику роль відіграла в долі хлопця, в порівнянні з інфантильною матір’ю, яка вічно плакала, тітка Уляна була святом, мудрою і розумною, а також вчила Вітю життя.
Сама виховувала трьох дітей і доглядала стареньку-матір, не сумувала, з учителів, так-так, перекваліфікувалася на продавця, а що вдієш? Діти з матір’ю їсти хочуть.
Через багато років зізналася що відразу, примітила Вітьку, і вирішила відгородити його від майбутнього в яке він мало не зробив крок…
Мама Віті нічого цього не знала, вона була вся у своїх пробемах, через чоловіка який проміняв її, як потім виявилося на не таку вже й молоду, але веселу та бешкетну, що була з ним на одній хвилі.
Вітя працював, навчався, познайомився з хлопцями, які займалися комп’ютерами, така дивина для того часу, почав з ними заробляти.
Підняв голову у двадцять чотири, сестрі допоміг вирости, Ліля нічого не потребувала, бабуся пом’якшала давно за рівного приймає, радиться, найкращий шматок Віті намагається покласти, годувальник.
Дівчину зустрів, начебто кохання, та чому начебто, кохання звичайно, одружився.
Квартиру треба хорошу, бабуся свою продала, всі Віті гроші віддала, інше в іпотеку влізли, і знову Віті треба піднапружитися, а як же? Він чоловік, годувальник.
Ще маму з бабусею не кинеш, сестру знову ж таки, Лілю.
Син народився, дружина вирішила другого народжувати, з декрету в декрет, і то правда, старший під наглядом, молодшому три, старшому п’ять.
Дружина запитує може їй до того часу, як діти до школи підуть, сидітимуть вдома? Підготує якраз?
Звичайно, можна і так зробити. Вітя вирішує розширитися тісно тут.
-Може не будемо цю продавати квартиру? Двоє хлопців все ж таки ростуть? – пропонує дружина.
-Звичайно не будемо, іпотеку візьмемо.
Сестра заміж зібралася, на весілля грошей треба, щоб перед сватами не осоромитися. Дав. Сестрі треба на початковий внесок, дав.
Відпустка? Яка така відпустка? Гроші самі з неба не сипляться.
Сім’ю на море на місяць, хай відпочинуть, хлопчикам морське повітря корисне, та й дружина втомилася вдома в чотирьох стінах сидіти.
Мама з бабусею вже у роках, їх у санаторій.
Сестрі треба допомогти.
Що? Друзі в Європу на море їздять.
Ну, молодці, добре, Вітя радий за них, йому не до відпусток, он скільком допомогти треба.
-Не розумний ти Вітя, ой не розумний, весь у бабусю свою, – говорила бабуся, але про що ж це вона? Він же їм старається.
-Ти що, бабусю, який відпочинок, треба брати, доки в руки йде, працювати.
Машини купив, собі та дружині, а що вона пішки дітей по гуртках водитиме?
Чоловікові Лілі допоміг з машиною, ну не може він працювати як Вітя, то що тепер сестрі з племінницею пішки ходити?
Бабусі не стало, мати в роках, недуг купа, до себе забрав, дружина ніс верне, воно й зрозуміло, у них зі свекрухою ніколи не було теплих стосунків, та дружина і так із хлопчаками заклопотана, підлітковий вік, ось до Туреччини їх відправив, маму до санаторію, одну, без бабусі, немає вже бабусі.
Сестрі треба допомогти, хоч на наш південь поїхати.
Двоє племінників у нього вже, у Віті. Що ж вдієш, крутись дядько, як хочеш.
Він і крутиться, Вітя.
От і матері не стало, вже сивина у скронях.
Старший поїхав в інше місто, Вітя іноді у дружини запитає, що ж син не приїжджає і не дзвонить, проявляє себе тільки коли грошей треба.
Дружина зашикала, як це не дзвонить щовечора їй дзвонить.
-Чому мені не дзвонить? – запитує Вітя.
Дружина знизує плечима, а навіщо мовляв, матері дзвонить…
Заскребло у Віті на душі, він до молодшого, той теж на своїй хвилі, грошей дай та йди тато, не заважай.
Що ж це таке, га?
Не встиг озирнутися і життя минуло чи що?
Згадав, як пісню хотів написати, в юності, навіть десь слова написані й ноти.
Згадав як про гітару мріяв, пішов і купив, та ось так…
Додому приніс, дружина дивиться глузливо, навіщо цей мотлох потрібен?
-Тату, грошей дай.
-Яких грошей?
-Мені у Львів до брата їхати треба, ти чого мені не кинув на карту, я ж матері говорив.
-От у матері і питай.
-Вітя … ну справді, хлопчику потрібно відпочити розвіятися у нього екзамени були …
-Нагадай, скільки років хлопчику?
-Вітя, Ти чого? Це ж твій син молодший. Ось молодець татко, не знає скільки років синові.
– Скільки років хлопчику, я питаю!
– Ну двадцять один…
-Двадцять один! Двадцять один рік дитині і все в тата гроші просить?
-Я ж навчаюсь…
-Я теж навчався і працював, а ще підробляв … з чотирнадцяти років …
-Вітя!
-Що Вітя? Що Вітя? Сидиш як… як…Ааа, та ну вас…
Вітя пішов, гучно закривши двері.
Дружина плаче, дзвонить подругам, дзвонить сестрі Віті, Вітя поганий, Вітя залишив без відпочинку дитину, хлопчик пішов з дому.
Де Вітя, нікого не цікавить.
А Вітя винайняв квартиру на добу, написав заяву на відпустку, чого ніколи не робив і спить Вітя, він ніколи не висипався, ніколи, хіба що в дитинстві.
Вітя хоче навчитися жити.
Так-так пожити.
Поїхати кудись, побачити щось.
Зійти на Ельбрус, навчитися грати на гітарі, вивчити іспанську, вирушити в кругосвітню подорож.
Вітя просто хоче пожити…
Він усім допоміг, можна Вітя поживе?
Дружині дзвонить, пробач погарячкував, втомився. Поїхали у відпустку? На Ельбрус, до Ісландії, на Аляску, ну? Може, хочеш куди? Може, мріяла про що в юності давай виконувати?
Хто загуляв? Я не загуляв, я хочу хочу. До чого тут хлопчики? Вони дорослі, самостійні, давай поживемо, разом, га?
Що значить ні? Як так не можеш? А як можна? У кого вік не підходить?
Серйозно?
Ну добре… Тоді прощай.
А в цей час, дружина Віті, обдзвонює по третьому колу спільних друзів, повідомляє всім який виявився негідником цей Вітя.
Залишив її з двома дітьми, без доходу, вона життя на нього витратила, синів йому народила, а він…
-Ех, Вітя, Вітя, ну як же ти так? – хитають головами друзі, – що ж ти, Вітя? – дивляться сумними очима на фотографії Віті на Ельбрусі, – як же ти так, Вітя?
Як ти так міг? Зміг? Ех, Вітя, Вітя … негідник ти все ж Вітя …
А Вітя жити вчиться, колсь же треба починати. Хто його знає, може й негідник, а може й ні, кожен зі своєї дзвіниці судить…
