Цілий рік Олена мріяла про відпустку. Ось настане літо, і вона разом із донькою вирушить погостювати до тітки Наталки, батьковій рідній сестрі. Тітка Наталя жила у мальовничому селі. Поруч ліс, річка. Повітря таке свіже. Ночами солов’ї співають. Але відпустка ледь не скасувалася.
– А хто працюватиме замість тебе? – начальниця Олени обурено знизувала плечима і заяву на відпочинок підписувати не поспішала.
– Ганно Петрівно, але ж мені за законом дозволено! – Підлегла вирішила не здаватися. – У мене дочка, їй потрібно на свіжому повітрі відпочити?
– У тебе донька, а в мене людей не вистачає, — не поступалася начальниця.
– Дайте хоча б тиждень, — мало не плачучи, попросила Олена.
Вона була готова розплакатися від образи. Ганна Петрівна це помітила та пом’якшилася.
– Добре, але лише тиждень.
З вечора було зібрано все потрібне. І ось вони першою електричкою з Надійкою вирушили за місто.
Тітка, літня самотня жінка, їхньому приїзду зраділа. Не знала, куди посадити, чим нагодувати.
– Надю, ти їж ягідки. Я їх зранку зібрала, доки сусіди ще спали.
– Не хочу, — сказала дівчинка, відсуваючи подалі тарілку з полуницею.
Олена здивувалася – раніше дочка ніколи не відмовлялася від ягід, їла із задоволенням. Потім уважно подивилася на частування і зрозуміла, у чому причина.
Полуниця була недозрілою, наполовина зеленою. Вона скуштувала одну ягоду — дуже кисла.
– Тітко Наталя, вони ж ще не стиглі, – здивувалася Олена.
– А ви з цукром, — запропонувала тітка.
– Не розумію, навіщо ти обірвала ягоди, дозріти їм не дала. І до чого тут сусіди? – не розуміла нічого Олена.
– Ось у них і вся причи, — тітка Наталка зітхнула сумно. – Занадилися до мене на ділянку ходити. Забору немає. Минулого літа вони ж знесли. Збиралися новий ставити. Потім вирішили дорого. З мене грошей просили. А я не маю зайвих. Та й не просила я їхній паркан прибирати. Старий ще кілька років простояв би. Тепер ходять на мій город як до себе додому. Не встигну ягоду обірвати, прийду вже нічого. А восени усі яблука зібрали. Хотіла варення наварити, — тітка Наталя махнула рукою.
– Я їх щороку цими яблуками пригощала. Усім вистачало. А вони тишком-нишком обнесли всі дерева, і мені нічого не залишили.
– Чого вони самі полуницю не розведуть? – резонно спитала племінниця.
– А вони мають. Вони і свою збирають, і про мою не забувають.
– Потрібно з ними поговорити.
– Марно. Пробувала, тільки сміються і на онуків все перекидають. Мовляв, маленькі дітки, не розуміють де своє, де ні. Тільки я у віконце бачила, як сама сусідка з відерцем по моїй ділянці ходила. Поки добігла, її й слід остиг. Нічого не доведеш. Ось я і встала сьогодні раніше. Думаю, хоч трохи ягоди для Наді зберу.
Олені стало шкода тітку. Все літо з городу не вилазить, полить бур’яни, поливає, підгортає. А врожай чужим людям дістається.
Несправедливо. А несправедливості не любила племінниця.
Отже, доведеться вирішувати це питання.
Спочатку спробувала домовитися з сусідкою тіткою Зіною мирним шляхом. Дочекалася, коли та вийде на свою ділянку. Підійшла ближче, привіталася.
Проходячи повз полуницю, помітила — ще вчора на грядках були ягоди. Сьогодні їх нема.
– Тітко Зіна, у вас городами чужі не лазять? У нас знову урожай хтось зібрав, – гукнула до сусідки Олена.
– Може, дітвора місцева? – Сусідка з старанністю працювала сапкою і на Олену не дивилася.
– А паркан коли поставите? – Не відставала та. – Погано без нього. Раніше був, і ніхто чужий на ділянку не заходив.
– А це ти в Наталі спитай. Ми їй сто разів казали – давай складемося і поставимо. Вона все ніяк не погоджується.
– Але ж ви її не спитали, коли старий прибирали. Її він цілком влаштовував.
– Все одно впав би.
Сусідка кинула сапку і пішла. Не сподобалося, що Олена з розмовами до неї лізе.
Що ж. Залишається останній спосіб, як провчити нахабних сусідів.
І Олені він не дуже подобався. Мама змалку вчила — чужого не бери. Але вона хоче подати урок поганим людям.
За два кроки від неї червоніла сусідська полуниця. З їхньої грядки врожай зібрати поспішили. А ось зі своїх не поспішали. Чекали, коли достигне, як слід.
Олена озирнулася, нікого. Вона взяла велику миску та зібрала сусідську ягоду. До хати навіть не понесла.
Вийшла за хвіртку і пригостила хлопчаків, що пробігали повз.
Незабаром із сусідньої ділянки почулися незадоволені вигуки.
Але з розбиранням тітка Зіна не прийшла. А ще через день Олену розбудили якісь звуки. Вона визирнула у вікно і задоволено посміхнулася: це чоловік тітки Зіни разом із сином ставили нову огорожу.
