Після закінчення інституту Марія залишилася працювати у великому місті, платять добре, та й кар’єру можна зробити. Невдовзі купила собі невелику однокімнатну квартиру. Оскільки багато часу присвячувала роботі, то стосунки не поспішала заводити, тим паче виходити заміж.
У рідному маленькому містечку залишилася вся рідня. Але особливо зв’язок не підтримувався, лише з батьками. Вічно часу не вистачало. А тут зовсім несподівано зателефонувала троюрідна тітка і повідомила, що їде до Марії в гості.
– Ти чого мовчиш? Не рада чи що? – запитала тітонька.
– Ну що ви? Рада! Звісно приїжджайте. – сказала Марія.
Справді, давно не бачилися, треба зустріти як належить. Пішла, накупила всяких смаколиків, щоб тітоньку порадувати. І навіть із роботи відпросилася, щоб її з вокзалу зустріти та додому привезти.
І ось у день приїзду, дзвонить радісна тітка:
– Алло! Марія! Ми під’їжджаємо!
– В якому сенсі ми? – обережно запитала Марія.
– Ах так! Я ж забула сказати, твоя племінниця, Оля, вирішила вчитися в цьому ж місті і якщо вже ти незаміжня, живеш одна, ми тут подумали, хай вона з тобою поживе, добре? – Запитала тітка. – А то нам орендовану квартиру оплачувати дуже невигідно.
Марія швидко почала все обдумувати, сімнадцятирічна дівчина, майже їй незнайома у її маленькій квартирі?! Та ще й відповідальність за неї нести, допомагати, а в результаті все одно залишишся винною, якщо з нею щось станеться?! А справа молода… І плюс до всього, жодного особистого життя цілих п’ять років?! І нарешті: чому її згоди ніхто не спитав, а ставлять перед фактом?
– Слухайте, а з чого ви взяли, що я незаміжня? – відразу зрозуміла Марія.
– Ну так нам ніхто нічого не розповідав про твоє весілля. – відповіла тітка.
– То це я попросила батьків не розповідати, бо весілля не справляли, щоби ніхто з родичів не образився, – знайшлася що відповісти Марія.
– А як же нам тепер бути? – розгублено спитала тітонька.
– Ну добре, зараз я чоловіка свого, Бориса вмовлю, щоб він цієї ночі в друга переночував, але на дві він нізащо не погодиться, – сказала Марія. – Він взагалі розлучатися не любить, стає нервовим та підозрілим. Може вночі прийти і сварку влаштувати, любить мене, тож і ревнує.
Тітонька розчаровано зітхнула.
– Ну гаразд, хоч на одну ніч. А завтра вранці ми знайдемо квартиру. – сказала вона.
Закінчивши розмову, Марія стрілою помчала до сусідки, у якої чоловік був під два метри на зріст.
– Марино, привіт! Позич одяг Віті та його взуття всього на один день, – попросила Марія і розповіла свій задум.
Та розсміялася і сказала:
– Ну ти молодчина, як тільки здогадалася?!
– Сама дивуюсь! – відповіла Марія.
Прийшовши додому, вона розкидала туфлі та стоптані тапки сорок шостого розміру, розвісила куртки та шарф, у кімнаті на стілець повісила пару сорочок, а у ванній футболку, розміром як чохол на піаніно. Квартира одразу наповнилася міцним чоловічим духом. Зробивши справу, Марія зі спокійною душею поїхала на вокзал зустрічати дорогих гостей.
Коли приїхали додому, зайшли в квартиру і тітка побачила скрізь речі гуліверського розміру, стала нервово прислухатися до найменшого шуму на сходовому майданчику, навіть коли їла смаколики і пила чай. А при особливо різких і гучних звуках навіть трохи здригалася.
– А чому б нам із твоїм чоловіком не познайомитися? Може б ми з ним потоваришували? – обережно спитала вона.
– Бачите, так вдало співпало, що в них сьогодні парубоцька вечірка, друг одружується, він виявляється і так планував піти на одну ніч, вони в ресторані збираються… Аби вночі на «веселу» голову не вирішив повернутися… – сказала Марія. – А то шуму від нього не оберешся!
– Ой, дочко, а пам’ятаєш, ти квартиру дивилася в оголошені, зателефонуй їм прямо зараз, що ми будемо молодятам заважати? – тітонька штовхнула доньку.
– Так, так, зараз подзвоню, – закивала племінниця і набрала номер.
– Вільно? Ми зараз приїдемо! – Сказала вона в слухавку.
– Ой! А ви вже йдете? – запитала Марія, навіть не переночуєте?
– Ні ні! Ми мабуть на квартиру поїдемо, – сказала тітка.
– Ну, якщо вам так буде спокійніше… – сказала Марія.
– Так Так! Саме спокійніше! – відповіла тітка.
– То давайте я вас відвезу! – запропонувала Марія.
– Ні! Ні! Дякую, ми на таксі, – сказала тітонька.
Після цього самого випадку вона жодного разу не зателефонувала, втім як і до нього…
