Ігор аж почервонів! Може він не дочув? Це його Люба говорила?
-Ігоре, я вирішила, що нам треба розлучитися, ввечері я зайду за речами, – повторила Люба, розвернулася й пішла.
Вона вирішила його покинути? Та яке вона має право чоловіка кидати, що вона про себе таке надумала! Як вона могла так повестися з тим, що було між ними? Він все робив для неї. Ось вона жіноча натура. Прикидалася люблячою дружиною, святою всепрощаючою.
І раптом он який поворот! Може, у неї хтось є? Та навряд. Вона не така.
-Просто обманює, ціну собі набиває, – далі міркував Ігор. – Хоча треба сказати вона мене зачепила, у неї вийшло, бо її прісна вселюбов стала нудною.
А тут інтрига намічається. Гаразд, почекаємо до вечора. Видно, таким чином вирішила до себе інтерес підігріти. А що, мабуть, мені це навіть подобається. Пікантно. А що, безглуздо, за мужика треба боротися, молодець Любонько!
Увечері Ігор повернувся з роботи додому раніше аніж зазвичай. Люба в червоному халатику метушилася по квартирі, і складала свої речі у велику рожеву валізу…
-Невже й справді це відбувається зі мною?! – Ігор аж рота розкрив від здивування.
Він підійшов до Люби обійняв її.
-Ну пожартували і досить, – сказав він.
Ігор думав що Люба поступиться. Вона всі п’ять років йому поступалася. А так дружина й повинна поводитися! Чоловік у будинку головний!
Але Люба раптом різко відсторонилася від нього!
Ігор так і застиг від несподіванки. Але це його тільки ще більше розбурхало!
Він взяв її на руки й поніс. Люба одразу відскочила від нього. Стоїть, усміхається!
-Ну що, жадібний ти я дивлюся до жінок Ігорчику. Поки я поряд – ти до інших охочий. А як іти зібралася – так жадібність здолала! На розлучення все одно подам, а потім на аліменти, якщо що, га? Злякався?
Люба до батьків поїхала, увечері одразу свекруха зателефонувала:
-Люба, що трапилося, мені Ігор все розповів, як ти могла? Ти що, чоловіка покинула? Та хіба так можна, ти ж йому життя зламала, що ж ти робиш, Любо, адже він так тебе любить!
Люба намагалася сказати:
-Наталія Львівна, але ж ви все самі знаєте. Адже Ігор уже не раз і не два, він…
Але почула лише:
-Не намовляй на мого сина. Добре, що ми хоч тебе не прописали і що дитини нема! А то ти ще й квартиру забрала б!
Люба була щаслива, їх розлучили без проблем. Перегоріло, все пішло, мов дим, очі розплющились.
Раніше думала:
-Ігор кращий за всіх! Він їй казав – ти моя маленька дівчинка. Я без тебе жити не можу!
А через рік раптом охолонув. На Різдво до його друзів на дачу їздили. У Юлі чоловік добряче біленької пригубив, Ігор допомагав його вкласти. Люба довго на Ігоря чекала, навіть заснула.
Прокинулася – а Ігоря нема, шукати пішла.
Раптом Ігор із кімнати Юлі й Віктора тихо виходить. Любу побачив, стрепенувся.
-Що ти тут ходиш, не спиш? Ходімо, ходімо. Де я був так довго? А Віктора ніяк не міг вгамуватися, я Юльці допомагав.
Тоді Люба повірила, бо хотіла йому вірити…
А потім шкільний друг Ігоря покликав його перед весіллям на чоловічий вечір. Друг у сусідньому будинку жив, і Люба бачила, як на їхній балкон дівчата вийшли.
Але Ігор все заперечував:
-Тобі здалося, що ти, ми з хлопцями одні посиділи, ти що, мені не віриш? Я тільки тебе люблю і хочу, щоб ми завжди були разом.
Він гадав, що так завжди буде. Люба його власність, а він може собі дозволити і дещо ще, адже він чоловік! На роботі Люба про розлучення із чоловіком нікому не сказала. А навіщо? Це ж її особисте життя.
Але одна людина у відділі одразу все зрозуміла. То був Павло, вона знала, що давно йому подобається.
Але поки Люба була одружена, він ніколи не дозволяв собі так на неї дивитися!
Павло був добрий, дівчата у відділі все його одружувати хотіли. Він за містом у селі жив. Матері з батьком по господарству допомагав, городи копав, кролям траву косив, й у відділі з нього трохи по-доброму жартували.
Що мовляв Павлик наш знайде собі незабаром жінку – добротну, сільську! Народять вони п’ятьох дітей, як сядуть увечері на ґанку, та як заспівають!
Люба сама не зрозуміла, як це сталося. Спочатку Павло почав її з роботи проводжати. Якось руки торкнувся, і наче іскорка проскочила між ними. І вона раптом побачила, що він не смішний. Нехай він не високий. Нехай в окулярах. Справа зовсім не в цьому. Люба дуже здивувалась, з нею такого ніколи не було. Вона відчувала, коли Павло дивиться на неї. І знала, що йому потрібна тільки вона на все життя!
Він сказав їй:
-Якщо ти хочеш пожартувати зі мною, то не треба. Я ж прикиплю душею, ти краще не роби так даремно. Я ж відчуваю, ти тепер незаміжня, хоч ти і не говорила. Я не квапитиму тебе, але хочу, щоб ти знала. Люба, я давно про тебе мрію та прошу тебе, будь моєю дружиною!
Так несучасно якось сказав…
…Через півроку Люба та Павло одружилися. Через рік у них народилася донька Марія. А ще через два – син Василь.
Вони сиділи на ґанку його будинку і сміялися. Ну ось і дожартувалися, дружина правда не така прямо добротна і сільська, та й дітлахів тільки двоє. Але в них все ще попереду. Головне – вони дуже люблять один одного. Якось спільні знайомі розповіли Любі про Ігоря. Він був ще двічі одружений, але знову розлучився. Живе із мамою. І Наталя Львівна при нагоді всім розповідає, як ця невдячна Люба все життя зіпсувала її синочку Ігорчику. Адже Ігорчик так її любив, так любив!
