Я подзвонила чоловіку, розповіла йому цю новину, він почав кричати в трубку, щоб я не везла додому к@ліку, що йому к@ліка не nотрібна

ИНТЕРЕСНАЯ ЖИЗНЬ

Зі своїм чоловіком, Віктором, я познайомилася випадково в одному маленькому міському кафе. Я тоді забігла, сховатися від дощу, сиділа за столиком і просто пила каву. У цей момент в кафе зайшов чоловік, але місць не було, а за моїм столиком було вільно, він запитав дозволу сісти, я була не проти. Так ми вперше побачилися і познайомилися.

Наші зустрічі почали відбуватися все частіше, а потім ми почали зустрічатися. Через рік відсвяткували розкішне весілля. Ми були дуже щасливою парою і здавалося цей момент буде триває вічно. Завжди і всюди були разом і весь час проводили один з одним. Я була на сьомому небі від щастя. У нас було так багато планів на майбутнє.

Через деякий час я дізналася, що вагітна. Коли повідомила Віті, він був дуже радий, носив мене на руках і постійно цілував.

Ми поїхали до його мами і повідомили їй цю радісну звістку, але на обличчі свекрухи не було жодної емоції. Ну як таке може бути, адже вона ж майбутня бабуся? Але мені було не до того, бо я знала, що скоро стану мамою і мені потрібно було ще багато чого зробити. Памперси, коляска, ліжечко ще величезна кількість турбот.

Вся вагітність проходила легко, у мене не було токсикозу, набряків, взагалі все було добре. Чоловік не переставав носити мене на руках і всіляко балував.

Коли у мене почалися перейми, чоловік відвіз мене в місцеву лікарню. Там лікарі швидко все зробили і перевели мене в родове відділення. Я мучилася дуже довго, майже добу не могла народити, від втоми втрачала свідомість, але я старалася з усіх сил.

У підсумку, я народила дівчинку, вона повинна була стати принцесою, я не могла стримати сліз від щастя.

У палату зайшов лікар, привітав мене з народженням моєї донечки. Сказав, що пологи тривали дуже довго і все пішло не так, як очікувалося. Через те, що пологи пройшли погано у моєї дитини зачеплена опорно-рухова система, тому моя дочка ніколи не зможе ходити. Його слова були немов грім серед ясного неба. Я була просто шокована і вже не чула, що він мені говорив. Лікар запропонував мені написати відмову від моєї дитини. Я подивилася на нього очима повними жаху. Адже всю вагітність мені говорили, що з моєю дитиною все добре, а зараз таке. Відмовитися від неї, це зрада! Зрада матері своєї дитини. Про це я навіть не думала.

Я подзвонила чоловіку, розповіла йому цю новину, він почав кричати в трубку, щоб я не везла додому каліку, що йому каліка не потрібна. Свекруха писала загрозливі смс, щоб я не надумала з цією дитиною з’являтися у них вдома. Але я ні за що на світі не відмовилася б від своєї дитини і мені було байдуже, що вони всіляко були проти неї. Адже вона моя кровинка. Я не писала більше ні чоловікові, ні свекрусі. З лікарні мене зустрічала моя подруга, у неї не було ні чоловіка, ні дітей, тому вона прийняла нас з Катею як своїх. І ми почали у неї жити.

Моя дівчинка гуляла разом з іншими дітьми на майданчику, вона також, як і вони, розвивалася, тільки не могла ходити. Тоді одна жінка на дитячому майданчику розповіла мені, що в сусідньому селі є мужик, який лікує таких дітей.

Я звільнилася з роботи і вирушила в дорогу. Викликала таксі і вже на наступний день ми були у діда Василя. Цілих два роки ми жили у нього.

Спочатку я побачила, як моя дочка почала сідати, а потім і потихеньку вставати на ноги. Моєму щастю не було меж. Я знайшла віру, що настане той день, коли вона зможе ходити!

Я не знала, як дякувати тій жінці і цьому чоловіку з села. В іпотеку я купила квартиру, влаштувала доньку в садок, ми стали жити по-новому, адже зараз Катя могла повноцінно рухатися.

Через якийсь час, у мене вдома, пролунав телефонний дзвінок.

— Твій чоловік потрапив в серйозну аварію! А на цей момент знаходиться в лікарні, в реанімації.

— Ви щось наплутали, у мене немає чоловіка — повідомила я і повісила трубку.

Через кілька місяців, гуляючи з Катрусею на дитячому майданчику, я побачила свекруху. З нею був Віктор, який сидів в інвалідному кріслі. Вони наблизилися до нас і здивовано дивилися на абсолютно здорову дівчинку. Але ж колись, вони від неї відмовилися. Назвали калікою і були проти її появи в їхньому житті. Свекруха заплакала і встала на коліна, благала прийняти Віктора і просила вибачення за те, що вони так вчинили.

— Мені не потрібні ваші вибачення. Ви не від мене відмовилися в важкий момент, а цієї дівчинки. Не мене зрадили, а свою кровиночку. Тому, не слід до мене звертатися з проханням прийняти Віктора. Мені інвалід не потрібен! Я взяла доньку за руку і ми назавжди пішли. Назавжди з їхнього життя.

Що ви думаєте про таке рішення цієї жінки? Можливо, варто було б повернутися до чоловіка?

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *