Стояв холодний зимовий вечір середини січня. У міському парку кружляли сніжинки, покриваючи пожухлу траву та доріжки пухнастим покривалом.
Гілки дерев теж були в снігу, як і лавки на гнутих металевих ніжках.
На одній із них сиділа молода жінка і дивилася в одну точку.
На обличчі її читався неймовірний смуток, і вечір підкреслював цю безрадісну картину скорботної самотності.
Максим ішов алеєю парку, поспішаючи додому у свою холостяцьку квартиру.
Сьогоднішній вечір п’ятниці він мав намір провести на самоті, відмовившись від усіх запрошень друзів.
Свята та веселощі іноді теж втомлюють. Тим більше, що зустріч Нового року не принесла йому нічого доброго.
Саме тієї ночі він розлучився з Вікторією, забравши за день заяву із РАГСу. Вони були знайомі три роки і нарешті вирішили одружитися. Весілля планувалося на початок лютого і все ніби йшло чудово.
А в новорічну ніч вона зрадила його… Прямо на бенкеті. Він усе побачив на власні очі. А розбиратися не став…
І ось тепер він дав собі слово – жодних жінок! Так, йому вже під сорок. Він мав багато подруг до Вікторії, та саме з нею Максим вирішив бути розсудливим. Але, мабуть, не його це доля.
Ось і поспішав він до себе, у свій самотній холостяцькій світ. І тут раптом побачив її. Очі такі сумні, що його власна туга здається йому вже мало не верхом блаженства.
Пройти повз Максим не зміг. Точніше, не посмів. Він зупинився і спитав:
– У вас щось трапилось? Ви щось загубили?
Дівчина підвела голову і мовчки глянула на нього.
– Вам потрібна допомога? – спитав він знову, злегка зіщулившись від такої похмурої картини.
Але вона не відповідала і тут він побачив, що вона тремтить. Він сів поруч і взяв її за руку.
Рука без рукавичок була крижаною. Тоді він узяв і другу руку і почав зігрівати їх, щоб хоч трохи привести її до тями.
Приблизно за хвилину дівчина забрала руки, спробувала встати, але тут же без сил опустилася на лавку.
На вигляд їй було близько тридцяти, симпатична, якщо не брати до уваги цього відчуженого погляду і камʼяного обличчя.
– Ви можете говорити? – знову спитав Максим, і тут вона заплакала, як дитина.
– Ну ось що, вставайте і ходімо до мене, я тут недалеко живу. Зігрієтесь і розкажете, що сталося. Інакше змерзнете зовсім.
Як не дивно, вона послухалася його. Встала, спершись на його руку, і пішла поряд. Вдома він допоміг їй роздягнутися і провів у вітальню, посадивши на диван. Потім дістав зробив чаю, налив у керамічну кружку і простяг їй.
– Попийте, зігрійтеся. Їсти хочете?
– Ні, дякую, – почувся нарешті її слабкий голос.
Пила вона дрібними ковтками, трохи заплющивши очі. А Максим сидів у кріслі і чекав, коли вона нарешті заговорить.
Історія була до банальності проста і до болю знайома…
…Сьогодні Ніна, як звали дівчину, пішла з роботи раніше.
Вона трохи заслабла, і її відпустили додому. Ніна зайшла в магазинчик біля будинку, купила свіжого хліба і зайшла у свій підʼїзд.
Біля квартири вона раптом застигла. За дверима чулися якісь голоси…
– А що це мій Олежик вже вдома? – подумала Ніна. – Телевізор дивиться мабуть…
Ніна відкрила двері своїм ключем, зайшла в коридор і оторопіла. З їхньої спальні чувся голос її коханого Олега й жіночий сміх!
Ніна, не роззуваючись, відкрила двері в кімнату. Вона так і застигла на порозі не вірячи своїм очам.
В її ліжку з її чоловіком була її найкраща подруга Лариса, яка мала стати дружкою на їхньому весіллі.
Ніна дивилася на них і не могла зрозуміти, як таке взагалі можливо?!
Що було згодом, вона погано пам’ятала. Прийшла до тями лише тоді, коли він, Максим, зігрівав її руки…
– Що ви маєте намір робити тепер? – запитав він, чудово розуміючи її стан. – Вам є куди піти?
Вона заперечливо похитала головою. Жила вона у свого Олега вже рік. Вони збиралися одружитися. Що робити тепер вона не знала.
– У готель спочатку, а там вирішу, – сказала вона тихо.
Максим довго не роздумував. Його трикімнатна квартира дозволяла дати притулок нещасній жінці.
– Наполягати не можу, але хочу запропонувати – можете у мене переночувати, чи навіть пожити, кімната є вільна, а потім вирішите на свіжу голову.
І Ніна зненацька погодилася.
У вихідні вона сходила, забрала свої речі. Колишній благав не робити дурниць, ну з ким не буває, мовляв?
Ніна вислухала спокійно, глянула на нього з гидливістю і відповіла:
– Та мені все рівно на тебе, якщо чесно. А ось її, цю Ларису… Як її земля носить? Гаразд, любіться на здоров’я. Два чоботи пара…
Більше він її не затримував. Видно її тон і погляд зробили свою справу. Ніна повернулася до Максима. І прожила в нього тиждень.
З його дозволу вона навела всюди порядок, вечорами після роботи готувала смачні вечері. Потім вони довго розмовляли під келих ігристого і розходилися по своїх спальнях.
До жодних стосунків обоє були просто не готові. Та й не прагнули. Дуже важко було на душі у кожного, зради далися їм нелегко. Їх треба було пережити.
Через тиждень Ніна знайшла квартиру і переїхала. Телефонами вони, звісно, обмінялися. Але, як не дивно, один одному дзвонили вкрай рідко. І розмови були ні про що. Нудні питання, стандартні відповіді.
Поступово спілкування зійшло нанівець. А Ніні став надокучати колишній. Вона змінила номер телефону і зникла зовсім, промовчавши про найголовніше…
…Минуло два з лишком роки. За цей час Максим і Ніна жодного разу не зустрічалися.
Жили в різних кінцях міста, та й він здебільшого машиною їздив.
Нещодавно Максим відзначив своє сорокаріччя у колі найближчих друзів.
Дружки, звісно ж, за своє – де подружка, коли одружишся?
Максим жартував, казав, що це у його плани на найближчі роки не входить. А через день він зустрів її, Ніну! Вона чекала маршрутку на зупинці в центрі міста, а він проїжджав повз. Впізнав її одразу!
Зупинився неподалік, вийшов з машини і підійшов. Її очі здивовано й радісно подивилися на нього. Виглядала вона добре, а на руках у неї сидів маленький хлопчик.
– Ходімо, я відвезу вас, – сказав Максим. – Там паркуватись не можна, – і повів їх за собою.
Їхали мовчки, Ніна на задньому сидінні лагідно розмовляла з малюком, якому було не більше аніж півтора роки. І Максим все ж таки запитав:
– Твій синок?
– Так, це Денис. Від того недолугого Олега…
– А він у курсі?
– Не знаю. Я не говорила, але, можливо, хтось і обмовився. Ми не бачилися з того часу.
І якесь почуття чи то жалості, чи то співчуття взяло Максима. Йому подобалася ця жінка. Ні, не лише зовні, це він взагалі до уваги не брав.
А ось її манера розмови і спокійний тембр голосу. Це він ще тоді помітив, коли вона жила в нього.
А Ніна думала:
– Який він все ж таки приємний чоловік. Витриманий, врівноважений. Одне задоволення бути поруч із ним.
І вона посміхнулася йому, вловивши у дзеркалі його уважний погляд. Максим відвіз їх додому, туди, де Ніна винаймала житло і запропонував:
– Можливо, зустрінемося на вихідних у тому самому парку, де ми познайомилися? Є бажання?
Ніна радісно подивилася на нього і сказала:
– Із задоволенням. Мені так часто сниться та лавка…
Так і зародилося, а точніше зміцніло, набуло реальних обрисів це почуття взаємної симпатії, яке поступово переросло в любов. Зрілу, справжню.
Іноді не все одразу йде до рук. Так, мабуть, долі треба. Але вона ж і поєднує серця, коли вони готові до взаємної любові і справжнього сімейного щастя…
