Дарина прийшла з роботи, спекла пиріг з яблуками, приготувала салат, і одягнувшись стала чекати. А як же ж?! Сьогодні її дочка Ліза мала привести знайомитися з нею свого коханого Тимка. Молоді прийшли радісні. У Тимка був букет квітів в руках. – Доброго вечора, я – Тимко! – почав з порога він. – Це вам, Дарино Леонідівно! – сказав Тимко приємним голосом. Дарина глянула на хлопця й оторопіла від несподіванки

ИНТЕРЕСНАЯ ЖИЗНЬ

Вже вкотре Дарина бачила сон… Велику галявину й річку, але не могла згадати з ким вона йшла за руку.

– Та що ж це таке? Чому мені все це сниться вже не вперше? Сниться саме під ранок, а кажуть, що в цей час сняться пророчі сни. Хто цей чоловік, який мене тримає за руку? Чому я не можу згадати його обличчя? Ой, ну добре пора вставати, — бурмотіла Дарина.

Прямуючи у ванну повз кімнату дочки і прочинивши її двері, вона тихо сказала:

– Агов, соня, прокидайся. Вчора знову пізно лягла. Давай–давай Лізо, настав час вставати. Запізнишся на навчання.

– Мамо, та годі тобі, я вже прокинулася, ще п’ять хвилин і все…

Снідаючи на кухні, вони обмінялися новинами, Ліза сказала, що прийде сьогодні раніше, бо вчора вони з Тимком ходили в кінотеатр на останній сеанс, тому вона й запізнилася.

А потім схаменувшись, запитала:

– Мамо, я хочу завтра тебе познайомити з Тимком, можна ми прийдемо до нас після занять?

Дарина спочатку розгубилася, гуляти і зустрічатися з хлопцем одне, а знайомити його з матір’ю, це зовсім інше. Але потім схаменувшись, вирішила, що вже краще нехай вона знає, з ким донька проводить час. Все–таки четвертий курс інституту, там дивишся і заміж вийде.

– Добре, Лізо, приходьте. А що тут такого, звичайно, мені потрібно познайомитися з твоїм другом. Треба щось смачне приготувати, що любить твій Тимко?

– Ой, мамо, він їсть усе. Ти хоч що приготуєш, у тебе все смачно. Але якщо тобі так хочеться здивувати його, можеш яблучний пиріг спекти, – посміхалася задоволена дочка.

Наступного дня в п’ятницю ближче до вечора Дарина після роботи спекла пиріг з яблуками, приготувала салат, і одягнувшись чекала на молодих. Ліза з Тимком прийшли задоволені, у нього букет квітів:

– Доброго вечора, я – Тимко! А це вам, Дарино Леонідівно! – промовив він приємним голосом.

Дарина глянула на хлопця й оторопіла від несподіванки.

Вона, побачивши Тимка, раптом згадала, кого нагадував той чоловік уві сні, вона навіть знітилася, і швидко взявши квіти пішла на кухню, поставити їх у вазу.

– Боже мій, буває ж таке! Потрібно взяти себе в руки. Справді, це він. Не раз бачила його уві сні, що це сон чи дійсність?

Дарина намагалася не показувати свій стан, не дивитись на Тимка. А Ліза, вибравши хвилинку, поки не чув її хлопець шепнула матері:

– Мамо, ну ось він мій Тимко, ну як він тобі?

– Нічого, хороший, мені сподобався, – відповіла швидко вона.

Вже сидячи за столом, Дарина потроху прийшла до тями, а сама не могла ніяк пригадати, кого ж нагадує Тимко.

– Мамо, а Тимко із того села, де жила наша бабуся. Жаль, що її не стало давно, я її майже не пам’ятаю.

Дарина оторопіла. Вона уважно подивилася прямо в очі Тимкові:

– Скажи Тимко, твого батька звуть Григорій, а матір Галина?

– Так, а ви що їх знаєте? – настала черга дивуватися хлопцеві.

– Знаю–знаю, ще й як знаю! – видихнула Дарина.

Мати Дарини не стало п’ятнадцять років тому, і з того часу вона в селі не бувала, просто нема до кого туди поїхати, та й так після закінчення школи майже не їздила. Останнім часом мати жила з Дариною, дуже часто була слаба. Мати похована тут на міському цвинтарі.

Дарина знала, що до села їхати далеко і щоразу відвідувати матір, прибирати на цвинтарі їй буде складно.

А тут вона буває на цвинтарі часто, тому що її чоловік, батько Лізи, теж похований тут же.

Його вісім років тому не стало.

Дарина згадала Григорія, було в них кохання в школі. У восьмому класі обоє зрозуміли, що подобаються один одному. У селі швидко всі чутки та новини розносяться. Не встигли вони самі зрозуміти своє кохання, а про них уже всі говорили і в школі, і в селі:

– А Григорій закохався в Даринку, і вона відповідає йому взаємністю, любов між ними, не інакше.

Бабці сільські попереджали Дарину:

– Дивись дівка, бережи честь змолоду. Молода ти ще, не вір хлопцям і Григорію теж, вони всі однакові, їм треба одне. На шляху до щастя буває багато дверей, дивись не помилися. Раптом не ті двері відчиниш.

Дарина відмахувалася від них, їй було смішно з них, сміялася разом із Григорієм та подружками.

– Нічого наші сільські бабці не розуміють у нинішньому житті, часи інші, молодь інша.

Два роки Дарина з Григорієм дружили, зустрічалися, скрізь разом – не розлий вода. Усі в селі думали, що справа закінчиться весіллям, майже ніхто не сумнівався.

У десятому класі почала поглядати на нього Галя, сусідка Григорія, їхня однокласниця.

Вона чекала, коли він вийде з дому і йшла разом з ним до школи, і не міг він від неї відв’язатися.

Потім одного разу вона зізналася йому:

– Григорію, не вір ти цій Даринці, вона он крутиться перед хлопцями. А я вірна і дуже люблю тебе давно, ще з шостого класу.

– Ти, що Галю, ти на себе подивися і на Даринку, вона красуня, а ти не подобаєшся мені, – відверто сказав тоді Григорій.

– Ну, подивимося ще, – тільки й сказала вона.

На Новий рік у школі був вечір у старшокласників, а потім ще й після вечора гуляли по селі, завалилися в сільський клуб, вмовили сторожа, той відкрив його їм.

Гуляли до ранку, і раптом Григорій прокинувся десь у кутку на підлозі, а поряд спала руда Галя. Він зрозумів, що між ними сталося. Скочив і помчав.

Галя звісно скористалася цим, потім розповіла Дарині і посварила назавжди їх. А ще через два місяці повідомила Григорія, що вона вагітна і чекає від нього дитину.

Довелося Григорію одружитися з Галиною, в селі цього не прощають, батько наполіг на весіллі. А Дарина поїхала із села, вступила в інститут, вийшла заміж, народила доньку.

Дарина згадала, як вони з Григорієм гуляли, взявшись за руки по великій і гарній галявині з ромашками і волошками, купалися в річці, засмагали, рахували скільки разів зозуля прокує і сміялися.

Виявляється, уві сні їй сниться батько Тимка, її кохання в молодості – той самий Григорій.

– Знаю, Тимко, я твоїх батьків – це мої однокласники. Так, давно я не була в селі. А як вони до речі, нормально живуть там же в селі?

– Батько живе в селі один, а матір, не знаю де. Вона нас покинула, коли мені було шість років. Виїхала з якимось відрядженням, а куди не знаю. Це я підслухав, коли дорослі розмовляли. З того часу я її більше не бачив. Мене виховував батько та бабуся.

Я дуже радий, що ви знайомі з батьком, ось він зрадіє, коли я розповім йому, хто мати Лізи. Про неї він знає, я вже давно йому розповів, коли на канікули приїжджав. І фото у телефоні показував. А він мені сказав, що Ліза красуня і когось вона йому дуже нагадує.

Дарина цієї ночі спала погано. Знову перед очима, вже не уві сні, а наяву поле з різнотрав’ям і ромашками, річка та ще зозуля.

– Ось як буває! Ніколи не думала, що можемо стати з Григорієм родичами, якщо раптом у Лізи з Тимком щось вийде. Все повторюється, а Тимко копія свого батька, ну просто копія. На все життя залишився Григорій у моїй пам’яті, я його любила, але так вийшло, не доля.

Дарина втратила спокій, як тільки приходив до них Тимко, вона навіть трохи губилася, так нагадував він Григорія. Якось Ліза повідомила:

– Мамо, у Тимка батько в лікарні тут у місті, привезли його на швидкій. Щось серйозне в нього, точно не знаю, Тимко дуже переживає.

Дарина сполошилася:

– Лізочко, може допомогти чимось? Може, щось треба? Запитай Тимка, а краще давай я спитаю. Подзвони йому, я з ним поговорю.

– Мамо, ти щось біла, з тобою все нормально? – неспокійно спитала дочка.

– Так, нормально, дочко.

Ліза зателефонувала до Тимка і передала телефон матері.

– Тимко, що з твоїм татом? Щось серйозне?

– Він дуже заслба, але зараз йому краще, навіть розмовляє і посміхається.

– А що йому треба у лікарню, може ліки чи…

– Ні, Дарино Леонідівно, лікар сказав, що в лікарні все є. Дякую не треба нічого.

– А тато твій так і любить грушки? Колись він дуже їх любив, і навіть у сусідському садку завжди їх нишком рвав, щоб ніхто не бачив.

– Так, груші він все життя любить, – казав Тимко.

А його можна відвідати, дозволяють?

– Так, тепер уже можна.

Дарина наступного дня купила грушки, апельсини та ще дещо. Тимко сказав їй у якійсь палаті його шукати.

Коли вона увійшла в палату, Григорій лежав із заплющеними очима, блідий, але такий самий, майже не змінився, тільки в чорному волоссі блищить сивина.

Вона нечутно підійшла, але він розплющив очі. Григорій простягнув руку і помахав перед своїми очима. Він думав, що перед ним марення, що Дарина сниться йому.

– Даринко, ти звідки? – ледве чутно видихнув він. – Даринко, це сон, чи все наяву.

Дарина взяла його за руку.

– Це наяву, Григорію. Це я – Дарина.

– Звідки ти знаєш, що я в лікарні?
– Тимко сказав, що ти у лікарні вже кілька днів.

– А Тимко тут до чого? Звідки ти його знаєш?

– Так Ліза – моя донька.

Григорій заплющив очі, потім відкрив майже повні сліз. Він ледве впорався з собою.

– А я думаю, кого мені нагадує Ліза? Тепер усе стало на свої місця. Буває ж таке в житті.

Майже місяць Григорій був на лікуванні. Напередодні виписки Дарина запропонувала йому поки що зупинитися у них у квартирі.

– Григорію, у нас ціла кімната вільна, поки доведеться тобі часто їздити в лікарню, тож залишайся у нас із Лізою, та й Тимко часто до нас приходить.

– Дарино, я не знаю, я почуваюся перед тобою дуже винним, а ти мені допомагаєш. Даринко, ти мене вибачила?

– Та про що ти, Григорію. Давно все минулося, я теж була одружена. Зараз головне, щоб ти одужав. А потім думатимемо про те, щоб діти наші були щасливі. Тимко тобі ще не сказав, що він запропонував Лізі заміж?

– Та ти що? А Ліза? А Ліза що, погодилася?

– Так, вона згодна, вона рада. Вони кохають один одного. Я за них також рада.

Минув час. Ліза з Тимком після закінчення інституту виїхали за кордон. Живуть і працюють там. А Дарина з Григорієм теж одружилися і живуть удвох, насолоджуються щастям, рідко, але їздять у село.

Там батьки Григорія поховані.

А ще вони там гуляють по галявинах з ромашками і волошками взявшись за руки. А сільські мешканці дивуються:

– Ось уже в серйозному віці, а все ходять за ручку по галявинах і посміхаються, видно, що між ними любов!