– Змерз? – Оксана поправила синові шапку.
Маленький Дмитрик похитав головою, шморгнув носом і сховався глибше у теплий шарфик.
Майже пів години вони брели сніговою дорогою. До Нового року залишалася зовсім нічого.
– От понесло мене сюди! – сварилася на себе жінка. – Сиділи б зараз спокійно у тітки Віри, святкували. І у теплі. А до сестри на Різдво поїхали б…
Та мабуть, сумувала душа за батьківським домом. Де завжди привітно горів вогник у печі і бабуся пекла пиріжки з яблучним варенням.
Де батько посміюючись, підкидав Оксанку до стелі і робив їй «козу». Де, здається, нещодавно мама, охаючи, зустрічала несподіваних гостей і квапливо накривала стіл улюбленими з дитинства стравами.
Тепер уже грубку прибрали – перейшли на газ, та й батьки пішли в засвіти, один за одним…
У хаті господарює сестра Надя з чоловіком та двома доньками. І так радісно на душі, що хата не порожня, що дзвенять у ній дитячі голоси і що можна туди повернуться.
Дитинством своїм надихатися, сил набратися… От і опинилися вони з Дмитриком 31 грудня на порожній залізничній платформі. Чоловік Наді обіцяв зустріти гостей на своїй старенькій машині.
Але станція зустріла хуртовиною та порожнечею: ні машин, ні людей. Мобільного зв’язку не було – через погоду, чи що?
Зачекавши хвилин двадцять, Оксана з Дмитром стрепенулися. Дивлячись на п’ятирічного сина, який щосили намагався триматися, мати вирішила йти пішки у бік села.
Шлях неблизький: вісім кілометрів. Але Василь їх зустріне – напевно він просто запізнюється.
Хуртовина. Іти ставало дедалі важче. Тяжка сумка в одній руці, дитяча долонька в іншій. Дмитрик, схожий на маленького сніговика, сховався до очей у шарфик і помалу переставляв ноги. Вони йшли все глибше в ліс, ставало темно.
– Не хвилюйся, Дмитрику, я дорогу цю добре знаю – не заблукаємо.
– Я не боюся. Але тут навіть жодного вогника немає.
Жінка зупинилася, поставила торбу. Раптом найшла втома:
– Давай перепочинемо.
– Мамо, а якби у нас був тато, він би нас зустрів? – тихо спитав син.
Оксана аж підскочила. Вона сіла перед хлопчиком навпочіпки.
– Звичайно! Обов’язково зустрів би, Дмитрику! У неї перехопило подих. Потрібен синові батько, потрібнен! Хто ж знав, що майбутній батько зникне того ж дня, коли стане відомо про її вагітність.
І не молоді ж – майже по 30 обом було. Але відповідати за когось він не хотів.
– Я не готовий, вибач.
Пішов так само швидко, як і з’явився. Балагур, душа компанії, улюбленець жінок. Далі полетів. Страшно було і дуже. Нескінченне розчарування. Мамині сльози. Сором. Лежала ночами, дивилася в стелю. Навіть дихати було важко. Мати-одиначка… Не розуміла – чому це саме з нею? Адже мріяла зовсім про інше.
А коли вперше почула під серцем крихітну людинку – така радість її накрила, словами не передати. Немов забула про все. Розквітла, повеселішала!
На роботі навіть казали: сяєш вся, закохалася, мабуть. Дмитрик народився такий гарненький, такий рідний.
Мов завжди з нею був. Здоровенький ріс, безпроблемний. Батьки, доки були живі, допомагали чим могли. А потім і на роботі все налагодилося. Коли Дмитрик вже в садок пішов, один раз з’явився й батько! На сина, бачте, захотів подивитися!
Не пустила на поріг – не змогла…
– Та що ж таке! Пів дороги пройшли – ні звуку, ні вогника. Так і застудитись можна. Раптом фари висвітлили дорогу. Дмитрик аж підстрибнув:
– Машина!
Автомобіль зупинився.
– Сідайте, ви чого в таку завірюху лісом гуляєте? – здивувався водій. Він вискочив із машини, закинув сумку в багажник, допоміг мандрівникам залізти на заднє сидіння.
– Куди їдемо? Що ж вас ніхто не зустрічає? Ще й з дитиною!
Оксана назвала село. Розмовляти не хотілося. Якийсь час їхали мовчки. Чоловік привітно дивився у дзеркало на раптових пасажирів.
– Гарні очі в нього, – подумала Оксана. – І голос приємний.
– Мене Микола звуть. А вас? До чоловіка, мабуть, їдете?
– Так, до чоловіка, – відповіла Оксана.
Дмитрик зробив великі очі і запитливо глянув на маму. Микола цього не помітив.
– А мене друг покликав – він тут у батьків Новий рік зустрічає. У місті зараз весело, звісно. Тільки я так втомився за цей рік, поїхати захотілося. На природу, справжнім зимовим повітрям подихати, у ліс сходити. Ось тільки надвечір і вирвався.
Крізь снігову стіну заблимали два червоні вогники – попереду стояла машина.
– Ого, чи не за вами транспорт, пані?
Під’їхали ближче – старенька машина безпорадно блимала фарами. Водій радісно махав їм руками.
– Дядько Василь! – радісно вигукнув Дмитро.
– Зі святом, чи що! – зять обійняв Оксану, поцілував Дмитрика, потиснув Миколі руку.
– Добре хоч підвезли вас. А я ось кілометрів зо три від’їхав – заглохла моя ластівка. Телефон не ловить тут зовсім. Ледве не заморозив вас. Надія мені влаштує.
Машину на тросі відбуксирували додому. Надя кинулася назустріч гостей:
– Я так переживала! За п’ять дванадцята! Бігом у хату!
Оксана розгублено поглянула на Миколу. Начебто треба запросити, але язик не повертався. Стала дякувати за порятунок – той розсіяно кивав.
– Та що ж ви стоїте! Кому кажу – ходімо! – Надя завела у будинок обох.
Миколу посадили за стіл, він крадькома поглядав на Оксану, і, зустрівшись з нею поглядом, відразу відводив очі.
А ввечері Дмитрик підійшов до мами, обійняв її і довірливо прошепотів на вухо:
– Дядько Микола сказав, що в мене дуже гарна мама…
…На Святвечір Оксана, щось наспівуючи, готувала на кухні салат. У духовці тушкувалася курочка. На вечерю обіцяв зайти Микола.
За вікном пухнастими пластівцями падав сніг. Дерева стояли в інеї і було казково гарно.
Застигши біля вікна, жінка згадала новорічну подорож і замріяно посміхнулася. Раптом пролунав дзвінок у двері…
– Щось він рано, – здивувалася Оксана.
Дмитрик побіг відчиняти.
– Спитай спочатку хто там! – крикнула йому навздогін Оксана.
Але хлопчик уже відчинив двері. Оксана глянула хто прийшов і так і застигла, не розуміючи, що відбувається.
На порозі стояв… Батько Дмитрика. Так, так, той самий…
– Зі святами вас! Ось вирішив привітати…
Дмитрик сховався за мамину спину. Та мовчала. Дивилася пильно на непроханого гостя.
– Проходь, – нарешті зважилася вона.
– А ти не міняєшся, Оксано, така сама… Я ось подумав…
Тут він зайшов у вітальню і побачив на столі букет троянд. Зітхнув…
– Можна я хоч іноді заходитиму? До Дмитрика.
Оксана дивилася на нього і не розуміла, що вона тоді в ньому знайшла? Все готова була віддати за те, щоб бути з ним.
А тепер у кімнаті сиділа чужа, безмежно далека людина. Незнайомець.
Їй раптом стало легко, і вона кивнула на його запитання:
– До Дмитрика – заходь…
У двері знову подзвонили… На порозі стояв Микола. Оксана провела колишнього. Її коханий вже вдома…
