Шкільна пора – пора першого кохання в однокласників, старшокласників, або молодих вчителів. Не оминула вона і Юрка. Він був звичайним хлопцем, хіба що виглядав молодшим за своїх однолітків. Він дуже переживав. Годинами стояв перед дзеркалом і вмовляв себе рости швидше.
-Ну чому я не росту? – по-дівочому високим голосом обурювався він.
-Виростеш, не поспішай, – заспокоювала мама.
Як не поспішати? Коли Наталка така красива, і хлопчики, що виглядають дорослішими за нього, проводжають її додому.
-А раптом я назавжди залишусь таким? – зневірившись, закликав Юрко до свого відображення в дзеркалі.
-Що ти, Юрко. Ти обов’язково виростеш, – зітхала мама.
Наталка жила у сусідньому будинку. Худенька, з довгими стрункими ногами, світлим кучерявим волоссям і блакитними очима. Вона зав’язувала волосся у два хвостики над вухами, відкриваючи зворушливо тонку шию.
Але найбільше переживав Юрко через те, що вона була вищою за нього, старшою на рік, і тому не звертала на нього уваги.
Чи не наступного дня після закінчення навчального року, батьки відправили Юрка до бабусі в село, і не слухали жодних заперечень з його боку.
А Наталя з батьками поїхала машиною на море.
-А чому ми ніколи не їздимо на море, як усі? Набридло це село, – обурювався Юрко.
-Хто всі, синку? Ти конкретно когось маєш на увазі? Чим тобі село не подобається? Спи до обіду, гуляй допізна, купайся досхочу. Не розумієш ти свого щастя, синку, – зітхав батько. – А на море, настане час, з’їздиш.
-Гаразд, – неохоче погоджувався Юрко. – Тільки на початку серпня я повернуся.
На початку серпня Наталя повернеться з півдня, але цього він не сказав.
-Швидше б вирости і самому вирішувати, чи їхати в село, чи на море, чи залишитися хоч раз на літо в місті, – думав Юрко.
У селі він ганяв м’яча з хлопчаками, купався досхочу, палив багаття на березі річки ночами.
А ще самозабутньо тягав цілими відрами воду з колодязя. Лазив по деревах, підтягуючись на гілках.
Коли він повернувся перед новим навчальним роком додому, мама з подивом ахнула, побачивши, як син витягнувся.
-Ну, приміряй одяг, я подивлюся, наскільки відгинати штани, – попросила вона.
Піджак не сходився на плечах, а штани стали безнадійно короткими.
-Мамо! – крикнув він і не впізнав свого голосу, що змінився. – Мамо! – радісно повторив він.
-Що кричиш? – мама сплеснула руками. – Потрібно терміново йти в магазин і купувати новий одяг. Боже мій! Виріс як!
Юрко розглядав себе у дзеркалі. Що, справді виріс? Мама стала поруч з ним. І виявилося, що він вищий за неї.
-Юрко! Ти зовсім дорослим став, а я постаріла, – засмучено сказала мама.
-Та ти що! Ти наймолодша! – Юрко обійняв маму за талію і підняв, закружляв по кімнаті.
-Постав мене зараз же! – скрикнула мама.
-Нарешті! – радів Юрко. – А раптом Наталка теж виросла? – І його радість змінилася сумом.
Щодня він тинявся у дворі, чекаючи на неї. Знав, що Наталка ще не повернулася з моря. Вікна квартири вечорами залишалися темними.
І коли приїхала Наталка, він мало не прогледів її, бо грав у м’яч із третьокласником Дмитром з його під’їзду. Наталка вийшла з машини засмагла, схудла і дуже гарна. Волосся на сонці вигоріло і стало зовсім білим. Юрко кинув м’яч і підбіг до неї.
-Привіт! – сказав він, розтягнувши губи в радісній посмішці від вуха до вуха.
-Привіт, – Наталка здивовано розглядала Юрка.
-Ти засмагла. На морі? А я в селі був, – говорив він.
Йому здається, чи вона справді вперше дивиться на нього знизу вгору? Юрко підійшов ближче.
-Я вище! – подумав він і від радості посміхнувся ще ширше.
-Наталка, допоможи речі віднести у квартиру, – гукнула її мама.
-Я допоможу, – Юрко схопив одразу дві великі сумки і поніс до під’їзду.
Він ніколи не був у Наталки вдома. Квартира велика, з дорогими меблями. Піаніно. Він не знав, що вона грає. І килим на підлозі не з незграбними квітами, як у його квартирі, а світло-бежевий. Квартира здалася йому надзвичайно гарною, як і сама Наталка. Хіба могло бути інакше?
-Ходімо в кіно? Там показують… – сказав він, коли всі речі були занесені у квартиру.
-Я дивилася цей фільм на морі.
Посмішка змінилася гримасою розчарування. Він спеціально не ходив у кіно з хлопцями, чекав, щоб запросити її.
-Я із задоволенням піду ще раз, – посміхнулася Наталка, і Юрко полегшено видихнув.
Вони сиділи в темному залі, і Юрко не наважувався взяти її руку. А потім фільм захопив його, і він про все забув.
З кіно поверталися пішки. Юрко розповідав моменти, які найбільш сподобалися, розмахував руками. Притихла Наталка йшла поруч і про щось думала.
-Хочеш морозива? – запитав Юрко.
Вони сиділи за столиком вуличного кафе навпроти один одного. Випадково зустрічалися поглядами, ніяково відводили очі. Юрку було то жарко, то холодно. Серце так голосно стукало, що здавалося, що все кафе чує.
Першого вересня він чекав її біля під’їзду. І коли вона вийшла в нових лакованих туфельках на струнких засмаглих ногах, зі стрічками у волоссі, його охопила ніжність.
Однокласниці теж помітили зміни в Юркові, підморгували, раз-пораз чіплялися до нього. Він їх не помічав. З нетерпінням чекав після уроків Наталку на шкільному подвір’ї. Зрештою, вона вийшла, але не одна, а з довготелесим однокласником.
Радісний настрій одразу зник. Юрко забіг у квартиру, кинув портфель на підлогу, зачинився у своїй кімнаті, лежав на дивані, відвернувшись до стіни, поки не прийшла з роботи мама.
-Як пройшов перший день у школі? Їсти будеш? Ти не заслаб? – занепокоїлася мама.
-Не буду, – відповів Юрко.
Мама вийшла з кімнати, тихо прикривши за собою двері.
Більше Юрко не чекав Наталку біля під’їзду. Демонстративно не дивився в її бік на перервах, спеціально розмовляв з якоюсь однокласницею, яка була закохана в нього.
Так пройшов навчальний рік. Юрко вимахав ще більше. Над верхньою губою намітилися рідкі вусики, якими він дуже пишався. Став гарним та грубим.
Юрко не поїхав на літо у село. Що він маленький? Адже у Наталі випускний. І він до світанку чекав біля вікна, дивлячись у двір.
Нарешті, в передсвітанковому блакитному серпанку він її побачив. Наталка йшла через двір, стукаючи каблучками. Вперше з дорослою зачіскою. А поряд йшов хтось із її однокласників.
Вони стали біля під’їзду.
-Якщо зараз він поцілує її, я не знаю, що буде, – думав Юрко, затамувавши подих.
Вони розійшлися, не поцілувалися. І Юрко погодився поїхати в селао…
…Коли він повернувся у місто, то бовтався цілими днями на подвір’ї, сподіваючись зустріти Наталку. Нарешті він побачив її. Вона йшла з пакетом із магазину.
-Привіт!
-Привіт.
-Як справи? Куди вступила? – поцікавився Юрко.
-В університет, на іноземні мови. А ти вирішив, куди вступатимеш після школи?
-Не знаю поки що, – Юрко знизав плечима. – Ходімо погуляємо?
-Тільки пакет віднесу, – зненацька погодилася Наталка.
Почекай тут.
Нагулявшись, вони їли морозиво в кафе. Стояли останні теплі дні літа. Вітерець з річки розвівав розпущене світле волосся Наталі.
-Юрко, я подобаюся тобі? – раптом запитала вона.
-Дуже, – зізнався Юрко.
Наталка взяла пластиковою ложечкою морозиво.
-Я старша за тебе. Ти ще навчаєшся у школі, а я вже в університет вступила.
-Ну і що? – спитав Юрко, не зводячи з неї очей, забувши про морозиво.
-Дівчатка розвиваються швидше за хлопчиків. Так влаштований світ, – сказала Наталка і облизала ложечку.
-Ну і що? – повторив Юрко, розуміючи, куди вона хилить. – Я… Я люблю тебе! З п’ятого класу люблю! – вигукнув він відчайдушно, забувши, що довкола люди.
На них оберталися, посміхались. А як же ж – перше зізнання, як романтично…
-Ти смішний…
-Зрозуміло. Смішний. Розвеселив, так? Ще б пак. Тобі потрібен хтось старший, і бажано з квартирою та машиною, як усім дівчатам. А я школяр… – Юрко скочив, відсунувши з шумом стілець і мало не впустивши його, але встиг зловити за спинку.
-Я не хотіла тебе образити… – тихо сказала Наталка, почервонівши від сторонніх поглядів.
-А образила, – вигукнув Юрко і кинувся з кафе.
Знову лежав у своїй кімнаті на дивані, відвернувшись до стіни. Чув, як батьки шепотілися на кухні.
Юрко з завзятістю вчився, намагаючись викинути з голови Наталку, яку тепер майже не бачив.
Відшумів випускний бал, він вступив в інститут.
Після першої літньої сесії хлопець сам зголосився поїхати в село.
Юрко повернувся додому засмаглим і ще більш змужнілим.
Юрко прокинувся рано. Він встав з ліжка, потягнувся і зайшов на кухню.
Мама вже готувала свою фірмову картопельку з котлетками.
Юрко визирнув у вікно і раптом побачив у дворі білу машину, прикрашену стрічками та кульками.
Машина зупинилася біля під’їзду Наталки. З неї вийшли двоє хлопців у костюмах.
-Мамо, а хто одружується? – спитав Юрко.
-Юрко, – вона подивилася на нього з жалем. – Наталка заміж виходить.
-Щоо?! – сказав хлопець і миттю побіг до виходу.
-Юрко! Не ходи туди! – крикнула мати. – Юрко!
Та хіба його зупиниш? Вона дивилася у вікно, очікуючи побачити сина. Хлопці біля машини зайшли у під’їзд.
-Де він? – передчуваючи недобре, прошепотіла мати.
Раптом люди на подвір’ї збилися в купку, і дивлячись кудись вгору, щось почали обговорювати.
Мати застигла від несподіваної здогадки.
Вона вибігла надвір і підвела голову. На балконі були Наталка з Юрком…
-Не буде щастя, якщо такий початок. Точно розійдуться молоді, – пророкував хтось хрипким голосом.
На нього зашикали.
Раптом люди внизу дружно скрикнули. Наталка простягла до Юрка руки.
-Будь ласка, Юрко, йди до мене, – покликала вона.
Люди внизу полегшено видихнули. Але Юрко з Наталею не чули цього. Вони стояли, наче вперше побачили один одного. Поділ пишної сукні Наталки забруднився. Світле волосся, що вибилося з зачіски, тріпав вітерець.
-Ти справді міг таке зробити? – запитала вона.
-Так. Я люблю тебе. І не хочу жити без тебе.
Він виніс її з під’їзду на руках, бо вона зламала підбори весільних туфель. Наречений кинувся до них, але його втримали чиїсь руки.
-Юрко, Наталко, – шепотіла мама крізь сльози.
-Мамо, весілля не буде. Наталка погодилася стати моєю дружиною. Не плач.
-Не зараз, – поправила його збентежена Наталка, – пізніше.
Мама обійняла обох, розплакалася.
Батько Наталі, з червоним від обурення обличчям, кричав, вимагав, щоб дочка схаменулась. Мати Наталі тримала його, повторюючи:
-Сергію. Спокійно, Сергію, не треба!
Наталка ховалася за спиною Юрка, притискаючись до нього. Нарешті, гості забрали обуреного батька.
Двір ще деякий час обговорював весілля. Чоловіки хвалили Юрка:
-Молодець. За своє щастя треба боротися.
-Потім загуляє, залишить її з двома дітьми, і все кохання. Все як у всіх, – передрік хтось.
Жінки зашикали на нього, щиро вірячи, що таке кохання таки буває.
Потім усі розійшлися, поїхав наречений на білій весільній машині, двір спорожнів.
-Господи, що тепер буде? – примовляла мама…
…Через два роки відгуляли весілля. Народ чекав чогось незвичайного, але нічого не сталося. Юрко весь час носив Наталку на руках, плутаючись у хмарі пишної білої сукні.
Батько нареченої похмуро дивився з-під лоба, мама несміливо посміхалася, а гості весело кричали:
-Гірко!
Якось Наталка запитала Юрка, гойдаючи на руках сина:
-Невже стрибнув би тоді?
-Ні, – Юрко обережно обійняв її за плечі і глянув на сплячого сина. – Я знав, що ти прийдеш…
…Тепле сонце бабиного літа пробивалося крізь порідліле листя на деревах. На лавці сиділа літня пара. Сива бабуся в старомодному капелюшку з італійської соломки накрила маленькою долонькою руку старенького.
-Ой, рука холодна. Холодно, а в тебе спина слаба. Ходімо швидше додому, Юрко. І не сперечайся. – Вона встала з лавки і допомогла встати чоловікові.
Вони йшли пліч-о-пліч по доріжках парку, посипаним жовтим листям…
…Ось таке кохання. Життя довге, у ньому всяке бувало. Але ніколи Юрко не подивився у бік іншої жінки, не зрадив своїй Наталочці.
З того дня, коли Юрко стояв на даху, їх бачили тільки разом.
Крім тих випадків, коли Наталка була в пологовому будинку, народжуючи їх первістка, а через три роки доньку.
Або Юрко був слабий, а Наталка з банками бульйону та морсу поспішала до нього.
Так і йшли вони по життю разом, немов боялися розлучитися навіть на мить, загубитися в цьому великому світі, часом похмурому, дбайливо зберігаючи своє перше й останнє кохання…
…З першого кохання зазвичай сміються. Але якщо воно справжнє, а не просто спалах пристрасті, таке перше кохання стає також і останнім коханням, вічним коханням і найщасливішою долею, яка тільки може випасти чоловікові й жінці…