Антоніна поспішала додому, їй треба й вечерю приготувати, і прибрати, і з дітьми поспілкуватися. Потім чоловік з роботи прийде, теж уваги вимагатиме. Ну велика родина, куди ж від цього клопоту подінешся. Жінка проходила повз церкву, куди вона майже не заглядала, хіба що з подругою іноді. Але тут побачила, що з храму Ольга виходить, сусідка, про яку у дворі, поза очі, чого тільки не говорили: і гуляща, і одиначка, і навіть, що до чужих чоловіків ласа…
Ну це вже тітка Марта сказала, місцева бабця-пліткарка, яку теж усі недолюблювали…
-І чого це вона до церкви прийшла? – подумала Антоніна. – Не інакше, як сповідатися.
Але сусідка раптом побачила її й привіталася. А потім і зовсім наздогнала Антоніну.
-Ви додому йдете? – запитала вона. – Давайте я вам допоможу.
І вона взяла з рук Антоніни важку сумку із продуктами. Антоніна оторопіла від несподіванки. Вона придивилася і помітила в руці в Ольги якусь дивну річ. То була маленька іконка…
Ольга була явно молодшою, років тридцять, не більше. А Антоніні вже он за сорок, як і всім сусідкам у дворі.
От і злякалися вони, що собаку свою довгоногу вигулює, а дітей не заводить. Мабуть заміж ніхто не бере…
-У таких штанях в обтяжку та з пупом зверху, хто ж її візьме, жіночки? – обурювалася тітка Ніна з другого поверху.
А її чоловік дядько Петро підхоплював на льоту:
-А час-то йде. Так і залишиться без мужика, і без дітей.
Антоніна сусідку особливо не захищала, але й у подібні розмови із сусідами ніколи не вступала. Тільки одного разу, коли бабусі на лавці зупинили її і сказали:
-Чула, Антоніно, ця молодиця фарбована знову мужика змінила. Не йметься їй все. На машині сьогодні привіз, чуєш?
Антоніна тоді знизала плечима і сказала, що не її це діло, хто кого змінив, а вони б краще про своє життя подумали, аніж про чуже.
-Бач, ти! – заголосила тітка Марта. – Захисниця знайшлася. У неї під боком ця дівка живе, а їй хоч би що. Ось твоя дочка в неї і навчиться ще розуму…
…Антоніна йшла поруч із молодою жінкою і дивувалася, навіщо вона до церкви ходила? Невже віруюча?
-А ти часто до церкви ходиш, Ольго? – запитала вона нарешті.
Молода сусідка непевно знизала плечима і сказала, що не часто, але іноді, мовляв, ноги самі несуть. Хочеться умиротворення, спокою, ні про що не думати, тільки про духовне. Ось у такий час і ходить, коли внутрішній позив відчуває.
-Ви знаєте, я в курсі, що про мене говорять у дворі. Що я недолуга, гуляща, несерйозна. А ви так думаєте? – запитала вона безпосередньо.
Антоніна зніяковіла трохи. Вони йшли парком і до будинку залишалося зовсім небагато. Десь півгодини часу в неї в запасі було, і вона запропонувала сісти на лавку. Відчула, що ця молода жінка хоче поділитися з нею чимось. А раптом їй потрібна допомога?
Вони присіли під розлогим деревом і Антоніна запитала:
-Сподіваюся, нічого в тебе не трапилося? Нічого серйозного я маю на увазі?
-Ну як сказати… Порада, звичайно, потрібна. А ви жінка порядна, я вас одразу в нашому дворі якось виділила з усіх. Поглядів злісних не кидаєте в мій бік, слів поганих не кажете, на песика мого не сваритеся. Як решта…
-Та годі тобі, люд у нас простий, невигадливий. Нічого, що я на ти?
Ольга тільки посміхнулася у відповідь, щоправда, сумно трохи й почала розповідати Антоніні свою історію, як на сповіді…
…Рано вийшла заміж після закінчення училища. Вони з чоловіком один одного любили, він її на руках носив, був старшим і серйознішим.
Незабаром дізналася, що вагітна. І чоловік був щасливий. Але якось, пізно повертаючись від гостей на своїй машині, вони опинилися на узбіччі…
У результаті дитини не стало… Чоловік подав на розлучення…
-Розумієте, я не змогла його відмовити. Це його мати налаштувала так, вона мене ніколи не любила. Він пішов, ми розміняли квартиру, так я опинилася в одній кімнаті у вашому будинку.
-Мені дуже шкода, – сказала Антоніна. – Але ж у вас був чоловік, високий, симпатичний. Що з ним не так?
-З ним? Та все так. Тільки я про дитину дуже мріяла, на процедури ходила, підтримувала себе у формі, а він ніяк! Потім зізнався, що одружений. Я дуже засумувала. А він подарував мені оцього песика, на тому ми й розлучилися.
-Ну, а на роботі як у вас? Є друзі, знайомі? Спілкуєтеся ж ви з кимось?
-Я працюю у школі, у нас там одні жінки. І теж багато самотніх. Чоловіків можна на пальцях перерахувати, і всі як один одружені.
Антоніна слухала цю нещасну молоду жінку і не розуміла до кінця, навіщо вона їй все це розповідає? Як вона їй може допомогти? І тут нарешті дещо прояснилося.
-Ви мене вибачте, звісно. Але я хочу попросити у вас допомоги.
-У мене?! – здивувалася Антоніна.
-Так. Справа в тому, що я хочу дівчинку удочерити, а мені не дозволяють. Хороша така дівчинка, у дитбудинку живе. Її один раз забрали, а згодом повернули. Кажуть, швидка дуже, галаслива. А мені так подобається! Адже у вас чоловік юрист. Попросіть його допомогти. Будь ласка.
Обличчя Ольги було таким жалісливим, але до глибини душі щирим.
-Мені просто нема до кого більше звернутися. Розписуватися з кимось тільки заради цієї мети я не хочу. А так мені дитину не віддадуть, хоч і житло дозволяє, і зарплата непогана, і характеристики з роботи хороші.
Антоніна нічого не обіцяла, окрім того, що з чоловіком поговорить.
-Я за цим і до церкви ходила. У священика допомоги теж попросила. Він сказав, що допоможе, замовить слово за мене. Він знає директорку дитбудинку. Може спільними зусиллями якось вдасться, га?
Антоніна не залишилася осторонь. З чоловіком поговорила, попросила проконсультувати, допомогти зібрати необхідні папери, з’їздити до дитбудинку разом із Ольгою.
Але з’їздили вони всі вчотирьох: Антоніна з чоловіком та Ольга зі священиком.
І їм вдалося! За грамотної юридичної підтримки, опіки з боку церкви та характеристик з місця роботи Ольга змогла домогтися спочатку опікунства, а згодом і удочеріння.
По дитину Антоніна з Ольгою їздили разом. Дівчинка бігла їй назустріч, розкинувши ручки і з голосним і щасливим вигуком: «Матусю!», кинулася їй в обійми.
У Ольги з очей лилися сльози. Вона міцно притиснула дівчинку до себе і тихо промовила:
«Нікому тебе не віддам!»
Антоніна з чоловіком і дітьми-підлітками стали їх найкращими друзями.
Ольга часто гуляла з донькою та песиком у парку, куди навідувались і їхні дітлахи.
Все ставало на свої місця у житті цієї чудової жінки.
Антоніні вдалося приструнити сусідів, ніхто більше не говорив на адресу Ольги поганих слів.
А сама вона сподівалася, що згодом Ольга зустріне свого судженого, який стане їй чудовим чоловіком та батьком її маленькій донечці…
