Валентина йшла вулицею і не знала, що їй робити – плакати чи сміятися. Ситуація, в якій вона виявилася п’ять хвилин тому, здавалося з боку комічною, майже анекдотичною, але чомусь було трохи погано на душі. Через деякий час вона посміється від душі з цієї ситуації, але тільки не зараз.
Місяць тому Валя поверталася потягом від дочки – їздила відвідувати її родину, потішила маленького онука. Зворотний квиток був тільки на боковій полиці, ну та нічого – всього тринадцять годин дороги. Її сусідом зверху був чоловік у віці 47 років, старший за Валентину всього на три роки, дуже цікавий співрозмовник, але пересічної зовнішності.
Сидіти мовчки один навпроти одного було якось не по собі, і кожен вдавав, що чимось зайнятий: він вирішував кросворди, вона грала в гру на смартфоні. Хотілося їсти, але якось незручно викладати продукти та їсти їх сидячи перед чоловіком. Валя просто дістала яблучко і почала гризти його, не відриваючись від гри.
– Мені теж дуже хочеться їсти, – посміхаючись, сказав чоловік. – Але не звик це робити наодинці в поїзді. Ви не бажаєте скласти мені компанію і сходити у вагон-ресторан? Я запрошую і за все розплачуюсь сам.
– Навіть не представився! – подумала жінка.
Спочатку Валентина хотіла відмовитись від запрошення, але потім подумала – а чим вона ризикує? З поїзда не розплатившись, він не піде, а якщо запрошує – чого відмовлятися? Якось ніяково одній розпаковувати смажену курку і чистити варене яєчко.
– Мене звуть Анатолій, – вже за столиком вагону-ресторану представився попутник.
– Валя, – сказала вона і посміхнулася.
– А ви заміжня? Ні? Були? А що із чоловіком сталося?
– Він мене покинув, – спокійно відповіла Валентина, дожовуючи салат.
– Вашому чоловікові пощастило. А моєї дружини більше немає на цьому світі.
Валя перестала жувати. Вона подивилася на Анатолія і пошкодувала його – мабуть, біда в сім’ї у нього сталася зовсім недавно: він припав до вікна і задумався про щось своє.
– Ви вдівець? – Запитала вона. – Мої співчуття. І як давно це сталося?
– Пів року тому. Але не будемо про це, ще надто важко.
Прибувши до кінцевої станції, Валя з Анатолієм обмінялися номерами телефонів. Спочатку були просто дзвінки та балачки ні про що. Потім пару побачень у кафе. Анатолій був не до смаку Валентини, але начебто нічого чоловік – не жадібний, цікавий, тільки постійно сумує за дружиною – розповідає, якою вона була гарною, але що з нею сталося – тримав у секреті. І ось через місяць він запросив Валентину до себе додому. Люди дорослі, зрозуміло, що цього вечора стосунки дійдуть до ліжка, вони вже мали довгий поцілунок під час останнього побачення.
Анатолій має двокімнатну квартиру. Судячи з обстановки, колись тут жила жінка – все підібрано зі смаком. Накритий стіл зі світлою скатеринкою, стоять свічки, Анатолій у фартуху, сам щось готує. Похвально, ще один плюс у його характеристику. На тумбочці стоїть фотографія родини у рамці – Анатолій, симпатична жінка та молода дівчина.
– Це хто? – Запитала Валя.
– Ця дівчина – моя донька, зараз студентка, у Києві вчиться, – відповів Анатолій і понизив голос. – А це моя дружина.
– Царство небесне, – зітхнула Валя і поставила фотографію на місце.
Сіли за стіл, спогади про дружину тривали – як вони разом їздили на курорти, як відзначали Новий Рік, яких мали спільних друзів. А тепер він сам, нікого не хоче бачити. Але життя триває, треба почати все з чистого аркуша, підбадьоритися, і, можливо, це сама доля посадила їх двох на боковушку і вони познайомилися. То були слова Анатолія.
За вікном швидко темніло, осінь. Поставили тиху музику. Анатолій тримав руку Валі у своїй долоні, і робив їй компліменти. Ігристе запаморочило голову, було приємно.
– Давай потанцюємо, – запропонував він і замовк. Двері хтось явно відчиняв своїм ключем.
– Хто це? – Запитала Валентина.
– Це моя дружина, – схвильовано відповів Анатолій.
– Як дружина? Її ж не стало, – захвилювалася Валя.
– Ні, цілком реальна, я тобі потім все поясню.
У кімнату зайшла та сама симпатична жінка в плащі. Вона ввімкнула світло і ойкнула:
– Вибачте, зіпсувала вам вечір! Толік, ти ж сказав, що тебе не буде сьогодні вдома.
– А ти сказала, що ключ загубила. Що ти не заходиш без дзвінка
– Я ключ знайшла і прийшла по теплу куртку дочки – їй треба переслати у Київ, скоро зима. Все-все, я йду, тільки куртку заберу.
– Ти все зіпсувала! – вигукнув Анатолій.
– А-а-а! – Зі сміхом здогадалася дружина. – Ти знову розповідаєш про дружину, якої давно не стало? Жінко, він і вам розповів, що мене не стало? Що він без мене переживає, місця собі не знаходить? Він і вашій попередниці таку ж версію висував.
– Так! – вигукнув Анатолій. – Тому що ти мене покинула, а отже – для мене тебе не стало! Нехай і не фізично, а морально – у моїй душі! Я намагаюся тебе забути, знайти супутницю життя, а ти з’являєшся, у самий невідповідний момент! Йди з мого життя назавжди і віддай ключ.
– Так, залишила тебе, бо ти мямля, скиглій і зануда! З тобою не вжитися. Жінко, ви вибачте мені, що втручаюся, але якщо ви з ним зв’яжете життя, це буде вічне скиглення і «бу-бу-бу». Тому я його покинула і розлучилася!
Валя мовчки встала і пішла в коридор одягатися.
– Валю, не йди! – просив Толік і звернувся до колишньої дружини. – Ось бачиш, через тебе усі мої проблеми. Краще б тебе справді не стало, я б попереживав і все!
– А не було чого обманювати! Сказав би чесно – вдома з жінкою, я через поріг прийняла б у тебе куртку і ніхто б нічого не дізнався. Чому ти весь час обманюєш?
Валентина вискочила в під’їзд і навіть не чула, як колишнє подружжя свариться. І ось вона зараз йде на зупинку і не знає, як поставитися до цієї ситуації. Під’їхав автобус, Валя сіла до віконця. “Ну чого це я? – подумала Валя. – Я ж у нього не закохалася, і до ліжка, дякувати Богу, справа не дійшла. Подумаєш, на побачення побігала, але цей Толік все одно не на мій смак, нічого б у нас з ним не вийшло. А історію він придумав про дружину – взагалі відпад. Довго житиме!».
Валі стало справді смішно. Пасажири з подивом спостерігали, як дивна жінка, притулившись до вікна, тихенько сміється собі в кулак. «Дивна жінка» – напевно, подумали пасажири.
