Микола та Рита прожили щасливе життя разом. Золоте весілля відзначили. Діти, онуки та навіть правнучка були на урочистості. Через три роки після золотого весілля Рита втратила свого Миколу. Попрощалися з Миколою, а Маргарита злягла. Спочатку в палаті лежала, а потім додому відпустили.
– Якщо ваша мама не захоче викарапкатися, то готуйтеся до найгіршого. За нею потрібен постійний догляд та режим. Гуляти обов’язково, – сказали їм під час виписки.
Привезла Катя маму до батьківського дому. Брату Андрію зателефонувала, той приїхав.
– Треба вирішувати, що робитимемо. – сказала вона, – давай по черзі. Спершу я її до себе візьму, а потім ти. На місяць, на два, на півроку? Говори як тобі зручніше. Ну і ми приїжджатимемо.
– Мені треба з дружиною порадитись. Ні. Давай краще спершу я її до себе заберу. І питати у дружини не буду. На місяць. А потім вирішимо.
Андрій відвіз матір до себе. Як сказав на місяць. Катерина дзвонила братові та матері. Андрій запевняв, що все гаразд. Але в словах матері радості не відчувалося, хоч вона й говорила, що все добре, але щось не домовляла.
– Мамо, ще трохи. Я за тиждень приїду. Саме Олексій з відрядження повернеться. Ми й приїдемо.
За тиждень приїхали Катя з Олексієм. Рита зраділа. Катя помітила, що вона виглядає – не дуже.
– А що ти хочеш? Нездужає мама, недовго їй залишилося, – Андрій не вибирав слова і говорив просто при матері. – Мовчить все, думає. Додому вона хоче, а не до вас. А там тільки одне.
– Ну ти взагалі! Як таке можна говорити прямо при мамі.
– А що такого? І взагалі, що її возити туди-сюди за 300 км. Нехай тут живе.
– Ні, я поїду з дочкою, – відповіла мати.
– Збирайся, мамо, у нас краще буде. Пирогів твоїх хочу, – сказав Олексій тещі.
– Які пироги? Ти сам не бачиш? – Андрій махнув рукою у бік матері.
Речей у Рити було небагато, тільки найнеобхідніше брали тоді з дому. Деякий одяг та фото Миколи.
У машині Рита раптом заговорила.
– А я й справді додому хочу. Треба Миколу відвідати. Прибрати на могилці.
– А ми зараз і заїдемо, – сказав Олексій.
– Дякую. А то Андрія скільки не просила, все йому ніколи. Та й далеко.
Поки Маргарита розмовляла з чоловіком біля його пам’ятника, Олексій та Катя теж говорили. Жили вони у місті, але село матері було за 50 кілометрів. Вирішили, що Катя тимчасово переїде до неї. Діти вже дорослі, а Катя візьме відпустку за свій рахунок, а далі як вийде. Грошей Олексія їм вистачить, та й заощадження є, на дачу збирали.
Матері розповіли про свої плани. А вона не дуже й зраділа, голову опустила та заплакала.
– Мамо, в чому річ? Давай тоді у місті жити.
– Я з іншої причини. Адже я заповіт написала. На Андрія. Наполіг він, що все синові має бути. Щодня говорив. Як тепер до рідного дому їхати.
– Так заповіт не означає, що будинок одразу його. Ми поки що житимемо там. Я з тобою залишусь. – Катя намагалася підбирати слова.
– А як ви?
– Мамо, не хвилюйся. Ти нам потрібна, а не дім. Живи собі. – Вставив своє слово зять.
Залагодивши всі справи в місті, Катерина поїхала з матір’ю до села. Олексій у чергове відрядження. Весна пішла на користь Маргариті. Їй стало краще, одразу з’явилися справи.
– Зелень треба посадити і картоплі небагато. У Андріївни насінева завжди є.
Спочатку вона більше командувала, а потім і сама за справи взялася.
А коли почула про приїзд зятя, пироги затіяла. Пироги вдалися на славу. Зять їв та нахвалював.
– Гарні пироги.
– Пироги гарні, тільки піч ремонту вимагає, – сказала Катя.
– А ми все відремонтуємо. І піч, і будинок. Ганок би новий і паркан хороший. Мамі ще жити та жити.
Маргарита посміхнулася словам зятя, а сама згадала про заповіт на сина. Треба щось думати.
Минув ще рік. Андрій дзвонив, питав про здоров’я матері, але до себе не кликав.
– Та все по-старому. Так само, – відповіла мати.
Ще за рік він приїхав, не витримав. Захотів на своє майбутнє господарство подивитися та прицінитися. Будинок йому був не потрібен, а ось гроші – так.
Дуже здивувався, коли його мама з пирогами на столі зустріла. Та й вигляд у неї був дуже гарний.
– Катя, молодець. Навчилася пироги пекти. Прямо як мама.
– Так мама і пекла. Мені до її пирогів далеко.
– Паркан дивлюся новий поставили. А що такий маленький? Потрібно було високий, щоб не видно нікому було.
– А навіщо високий, у нас секретів немає. У всього села такі.
– А гараж навіщо знесли? Без гаража не діло, треба збудувати.
– Завтра бригада приїде, поставлять, – спокійно відповіла Катерина. А сама подумала, добре, що Олексія немає, він би Андрію все «пояснив»
– Ось це правильно! – Андрій вже подумки потирав руки. Вартість спадщини зростає.
– І льох заразом новий зроблять. В них там акція. – продовжила Катя.
Андрій ходив ділянкою. Велика теплиця, нова. Грядки як за лінійкою. Красиво. Нехай попрацюють, а потім він все це отримає. Почав навіть у своїй голові прикидати наскільки спадщина збільшиться. Гараж. Адже від батька залишилася машина, а він і забув. Треба щось придумати. Андрій поїхав.
Говорити що заповіт, вже просто непотрібний папірець, Катерина йому не стала. Рік тому Маргарита сама знайшла нотаріуса і написала дарчу на будинок. Тепер все належить Катерині та Олексію. Мама залишила для сина тільки машину, як не як, а син.
Андрій приїжджав майже щороку. Дивувався здоров’ю матері. Їв її пироги та оглядав “свої” володіння. Іноді він по-господарськи робив зауваження.
– Не завадило б вікна поміняти. Та й дах під шифером – минуле століття.
Те, що в нього на руках є заповіт, він мовчав. Катерина, коли він мовчить, вирішила теж нічого не говорити. Та й матері спокійніше.
Якось він приїхав і з порога заявив:
– Мамо, мені машина потрібна.
– Потрібна, то забирай. Мені без потреби, а в Олексія своя є. Треба було одразу забирати.
– Зате мені потрібна. Я вже домовився, миттю переоформлять.
Радісний Андрій поїхав. Машина була, хоч і стара по роках, але двигун працював добре і вигляд у неї був пристойний.
– Ось і забрав свою частину майна, не дочекався коли мене не стане. Але ж трохи лишилося, – сказала Маргарита.
– Мамо, перестань. Які твої роки?
– Відчуваю я. Кличе мене Микола.
Маргарити не стало за місяць, тихо пішла, уві сні. Дочекалася зятя з відрядження. Як завжди, пироги пекла для нього. А вночі пішла. Миколу свого пережила на сім років.
Андрій приїхав із дружиною та сином на новій машині. Катерина навіть питати не стала, здогадалася, що батькову продав.
Попрощалися з матір’ю. Діти Катерини та Олексія поїхали.
– Все, сестро. Матері тепер нема. І вам пора додому.
– Дочекався? – Олексій не зміг промовчати.
– А ось говорити таке, мені не треба! Ти тут ніхто. Я й так довго чекав.
– Олексію, прошу тебе. Не треба. Заради пам’яті матері. – зупинила його Катя.
– Ось, правильно кажеш. Тепер це мій дім.
– Твого тут нічого немає. І не буде.
– А ось це ти бачила? – Андрій махав заповітом.
– Не здивував. Мама не мала майна. Будинок давно вже наш. Так що прибери папірець. Ось документи. Знала, що ти захочеш їх побачити.
Андрій читав документи, порівнював дати. Дружина забирала в нього з рук один папір за одним. А потім кинула їх у піч. Катерина навіть не намагалася її зупинити.
– Це були копії. – Спокійно сказала вона.
– Ох ти і не розумний, – вигукнула дружина до Андрія, – говорила я тоді, що дарну треба оформляти.
– А я тут до чого. Нотаріус матері порадив. А вона послухала.
Сварячись вони поїхали.
Катерина з Олексієм стали жити у селі. Катя була вже на пенсії, та й Олексій перестав їздити у відрядження. Йому сподобалося займатися городом. Міську квартиру здають. Діти та онуки у них часті гості. Дякую мамі, що вчасно усвідомила. А спадщину одержав кожен. Машина теж грошей коштувала. Хоча для Андрія це копійки.
