Ігор з дружиною і сином святкували новосілля. Народу прийшло багато. Усім було цікаво, яким вийшов будинок. Прийшла і сусідка Лариса. Вона давно була закохана в сина Ігоря, та той на неї уваги не звертав. Всі сиділи за столом, як раптом Лариса встала і сказала: – Ось ви кажете, що земля під будинком нічийна? А ні! Я тут подивилася. Земля ця Іванчукам належить! Я їм написала все як є. Так що хазяї, або дім ділитимете або зноситимете! За столом раптом запала тиша

ИНТЕРЕСНАЯ ЖИЗНЬ

-Ну ось, Наталочко, отут ми хату і збудуємо! – Ігор обійняв дружину за плечі. – Бачиш тут і фундамент колись був. Я у сільраді запитав, то кажуть, що нічийна ця земля, нема хазяїна. Ти ж не проти, що ми з міста і сюди в це село переберемось? – запитав він.

-Ігорчику, Бог з тобою. Я ж за тобою хоч на край світу. Та й подобається мені тут. Дивись, яблуні, малина. Тільки запущено все. Ну, нічого все приберемо. Я тільки за Сергія переживаю. Йому як такі зміни будуть, – відповіла Наталя.

-Хто це про мене тут згадує? Заспокойтеся мамо, тату, все гаразд! – підійшов до них син. – Тут таке роздолля, а повітря! Сто разів уже цю тему обговорювали.

Домовилися ж – будуємо дім та й живемо в селі! У нас коріння сільське, от і потягнуло до землі, – обійняв їх син.

Так вони й стояли втрьох, дивлячись на місце, де буде їхня хата…

…Для початку збудували тимчасову хатину. Від дощів, холодів та й почали будівництво. Знайшли пару тямущих мужиків і закипіла робота до пізньої осені.

Взимку Ігор без діла не сидів. Любив він дерево, і воно його теж.

Подався селянам різні вироби робити, і лагодити. Вдома кожна копійка потрібна.

Сергій також не сидів. Влаштувався у лісництво. Щоправда, приїжджав раз на два тижні, але й то радість. А Наталя все по дому. Затишок, чистота все на ній.

Ось так за три роки і збудували хату.

Ох тут уже Ігор і майстрував! Сходи різьблені. Паркан з заковирками. Придивишся уважно, а це фігурки тваринок. Різноманітні.

Загалом вийшов будинок на славу.

-Ну тепер і новосілля справити можна, – сказав Ігор і строго подивився на Сергія.

-І ти вже починай жінку собі придивлятися. Вдома дитячий сміх і тупіт ніжок потрібен. Інакше навіщо такі хороми!

Сергій напівжартома, напівсерйозно сказав:

-Тату, обіцяю, як відчую ось тут, – і показав на серце. – Без роздумів одружуся.

Батько поплескав його по плечу.

-Добре. Я теж довго холостякував, доки Наталочку не зустрів. Але ти до Лариси придивися, дочки Івана Трохимовича. Вона начебто нічого дівка.

Сергій кивнув.

Придивлюсь, тату.

На тому й вирішили…

Народу на новосілля прийшло багато. І сусіди, і колеги по роботі, і начальство.

Усім було цікаво, яким вийшов будинок. І Лариса тут як тут.

Одяглася модно, каблучками – цок, цок. І все біля Сергія.

А він ніби й усміхається і жартує, а інтересу в очах немає.

І Лариса це зрозуміла.

За великим столом, після тостів за господарів, за те щоб будинок стояв сто років, вона раптом сказала:

-Ось ви кажете, що земля ця нічийна, так? А ні!Я тут, з цікавості, в архіві подивилася. Земля ця Іванчукам належить!

Я їм написала все як є.

Так що хазяї, чекайте гостей! Або дім ділити будете або взагалі зносити доведеться! Лариса захихотіла. За столом запала тиша, а потім гості зашепотілися… Батько Лариси встав з-за столу.

-Вибачте заради Бога, – сказав він. – Не знав, що в сім’ї нашій отака донечка виросла. Чого посміхаєшся, вставай і ходімо. Зганьбила нас. Ну вдома ми ще поговоримо…

Свято було зіпсоване. Гості потихеньку розійшлися. Залишилися Ігор, Сергій, та Наталя.

-Що робити тепер, га Ігорчику? – запитала Наталя.

-Чекати, дорогенька… Адже люди різні. Може, й домовимося. Документи ми маємо. Хоча. Поживемо, подивимося…

Але час минав, а від Іванчуків ні слуху, ні духу. Вже й думати про це перестали. І тут напередодні Нового року в хвіртку постукали. Сергій відкрив. Перед ним стояла невисока дівчина.

-Ви до нас? Ходімо швидше в будинок, погрієтесь, – не дав їй і слова сказати Сергій і повів у тепло.

Вона зняла шубку, шапку, чобітки і Сергій застиг. Ось вона, на яку він все життя чекав! А Наталя ставлячи в тепле місце чоботи, чіпляючи шубку, бурчала:

-Та хто ж по нашій зимі в такому ходить? Давай до столу. Тепер чайку з малиною. А ти звідки, дівчино? – наливала вона в келих чай.

-Я Надія, Іванчукова, – представилася гостя.

Ігор тяжко сів на стілець.

-Ну тепер зрозуміло. Ти чай пий, він корисний. А потім вирішуватимемо, що з будинком робити…

Надія дзвінко засміялася.

-А що з ним робити? Ви побудували, ви і живіть. Мені просто якась дівчина все писала, мої права розписувала. Я і приїхала тому, що хочу все за законом зробити. Дарчу написати, щоб не було жодних ексцесів. А будинок у вас гарний. Тут мій прапрапрадід жив колись. Я фотографії привезла, які збереглися. Хочете покажу? А Сергій дивився на Надійку, як він уже про себе її називав, і не міг надивитись. Надія помічала ці погляди і густо червоніла. Наталя одразу зрозуміла, що й до чого. І тихенько прошепотіла:

-Ну дай, Боже…

А ввечері всі здивовано дивилися старі знімки. Вони хоч і були не дуже чіткі, але було видно, що будинки схожі.

-Це диво якесь, – здивувався Ігор.

-А я думаю, що мій предок з того світу сам цього захотів, – серйозно сказала Надія.

Зараз у будинку бігають босі ніжки і чується дитячий сміх. У Надії та Сергія одразу двійня народилася. Ігор із Наталею щасливі. На старості років, всі їхні мрії справдилися. Надійка стала хорошою дружиною своєму чоловікові. А як же інакше? Він же її серцем вибирав…