Стефа рік намагалася не звертати уваги, та в той день свекруха перестаралася. І грядки Стефанія погано пройшла, і борщ пересолила, мала усе пиріжки з вишнями понадкушувала … — Більше ви нас не побачите! — вигукнула Стефанія. Мотря мовчки відвернулася, зробила вигляд, що щось робить. Стефа швидко зібрала речі свої і дитини — скільки їх там? — вийшла на вулицю, пройшла кілька будинків, постукала у вікно до Степана. — Відвези нас кудись далеко, Стьопа …
Степан і Стефанія любили один одного, самі не пам’ятали, відколи. Тікали ще малими від всіх в волошкові пшеничні поля, придумували там свої казки, розповідали-шепотіли їх тільки один одному, щоб не чув ніхто, крім вітру … Росли. Стефа гарнішала з кожним новим днем, розквітала, очі синіли, волосся набиралися золотого кольору того колосся, серед якого був їх дитячий рай. Ох і кавалерів за нею стелилося! Але вона любила свого Степанка, звичайного, невисокого, русявого, кароокого. Степана зшбрали в ар мію, Стефа залишилася чекати. Під час служби зі Степаном стався прикрий випадок, і хлопець залишився одноруким. Написав Стефанії: зустрів тут і покохав іншу, живи без мене. Стефа не хотіла вірити. Не хотіла
Але поруч опинився Олексій, син заможних батьків, онук колишнього голови колгоспу. Гарний, справний, ні на крок від Стефанії не відходив. А їй так пік душу той Степанков вчинок! Представляла, що біля нього інша і сама притулилася до іншого. Мотрона, Алексєєва мати, Стефу не хотіла. З голодранців дівка, ні грошей за пазухою, ще й хлопці навколо неї табунами в’ються. А Альошка її як теля біля неї довірливий Весілля зіграли тиху, не до душі Мотрі була невістка, тому і чоловіка вмовила не викладати на гуляння. Коли Стефанія носила дочку під серцем, в село повернувся однорукий Степан. Вона все зрозуміла Степан тихо жив зі своїми батьками, роботу якусь йому на фермі знайшли, навіть машину купив на привезені з ар мії гроші. Намагалися не зустрічатися зайвий раз, хоча складно було, тому що будинок батьків Олексія, в якому жили молоді, стояв на одній вулиці з будинком Степана.
Стефа наро дила дівчинку, схожу на неї саму, як дві крапельки води. І почалося Ні дня не минало, щоб не дорікала свекруха: дитина не Льошкіна, нагуляна, вона же ні крапельки ні на нього, ні на весь їхній рід не схожа! Стефа терпіла, чоловікові не скаржилася, сказала лише раз, на що почула: — Не звертай уваги, дорога, мамці аби щось говорити. Стефа рік намагалася не звертати, та в той день свекруха перестаралася. І грядки Стефанія погано пройшла, і борщ пересолила, ще й «нагуляний» мала усе пиріжки з вишнями понадкушувала … — Більше ви нас не побачите, раз вона не ваша! — вигукнула Стефанія. Мотря мовчки відвернулася, зробила вигляд, що щось робить. Стефа швидко зібрала речі свої і малої — скільки їх там? — вийшла на вулицю, пройшла кілька будинків, постукала у вікно до Степана.
— Відвези нас кудись далеко, Стьопа .тому що тут нам життя не буде. У Степана бабуся в сусідньому районі в селі сама в будинку вік доживала. Туди і відвіз. Зробили ремонт згодом в хатині, бабуся в кращий світ відійшла, доглянута і радісна від такого щастя на старість — малюків поняньчити, з невісткою та онуком слівцем перемовитися. Стефа після того втечі лише через кілька місяців вперше до батьків зважилася приїхати в рідне село. Односельці на той час уже погуділи, як бджоли, погуділи, та й втратили інтерес до їх драмі, бо в житті все таке швидкоплинне. Розлучилися з Олексієм, розписалися зі Степаном. Наро дили ще двоє діток. Всі вже виросли. А стара Мотря доживає віку зі Степаном і Стефою. Забрали вони жінку, коли зовсім сама на світі залишилася. Тиха-тиха тепер Мотрона стала, і кожен раз, коли колишня невістка ставить перед нею тарілку з ароматним супом або пирогами, цілує Стефі руки …
