Щодня, по дорозі на роботу, Люба проходила повз будинок, який колись належав їй із чоловіком. Відколи Степан поїхав, там жили якісь квартиранти. Але зараз там чомусь ніхто не жив, а на повний хід йшли ремонтні роботи…
Люба прийшла з роботи, сіла вечеряти, перевірила телефон, чи не було пропущених дзвінків. Син сьогодні не дзвонив, вона вже почала хвилю ватись. Поглянула на календар – 1 грудня. Тарас обіцяв, що на Різдво приїде, але навіть не дзвонить. Мабуть, йому ніколи. Тієї ночі Любі наснився Новий рік, тоді вони ще з маленьким Тарасом прикрашали вдома ялинку. Було тепло та затишно, пахло мандаринами. Уві сні маленький Тарасик подарував мамі величезний пакет. Люба його так і не встигла відкрити, бо прокинулась. Вранці, як завжди, вона пішла працювати. Цілий день син не виходив у неї з голови. Тарасу вже 33 роки, останніх 10 років він мешкає в Англії.
Колись він потрапив туди на стажування, то там і залишився. До мами приїжджає раз на рік, на зимові свята. Два рази Люба була в гостях у сина: коли наро дилися обидва її онуки, вона приїжджала їх побачити. Тараса вона виховувала сама. Чоловік розлу чився з нею, коли синові було лише три з половиною роки. Залишив їх без нічого, алі менти не nлатив, бо поїхав у невідомому напрямку. Але головне, він забрав собі їхній будинок. Коли Люба виходила заміж, бабуся віддала їй свою оселю, а сама переїхала до дочки, матері Люби. Степан, чоловік, жити у цьому будинку не захотів. Він продав його, а за виручені rроші купив інший, завбачливо оформивши його на себе.
Тому при розлу ченні Любі нічого не дісталося. З маленьким сином вона повернулася до батьків, влаштувалась до місцевої школи приби ральницею. — Мамо, а чого тебе всі Любкою звуть? — якось спитав її маленький Тарасик. — А як мене мають звати? — Здивувалася Люба. — Кохання, бо так краще, — відповів син. — Ти не Любка, ти — Кохання! Сер це Люби і справді було сповнене любов’ю всім оточуючим. Вона завжди знаходила хвилинку, щоб усіх потішити, всім допомогти. Та й люди в селі теж дуже її любили за її добре сер це та людяність. Син виріс, поїхав навчатись у столицю, а потім переїхав до Англії. Мамі був вдячний за все.
Не раз кликав її, але вона відмовлялася. Щодня, по дорозі на роботу, Люба проходила повз будинок, який колись належав їй із чоловіком. Відколи Степан поїхав, там жили якісь квартиранти. Але зараз там чомусь ніхто не жив, а на повний хід йшли ремонтні роботи. Дорогою Люба зустріла свою родичку, яка її дуже здивувала, сказавши, що вчора бачила у місті Тараса. Люба переконувала її, що не міг бути він. Як би він повернувся і мамі нічого не сказав. Але це виявилося правдою. Тарас уже кілька днів був у місті, займався покупкою будинку. Того самого, що свого часу відсудив у них батько.
Наразі там інші власники, з якими Тарас без nроблем домовився. Він уже навіть розпочав там ремонт, хоче встигнути до Різдва зробити мамі подарунок. Про все Люба дізналася того вечора, коли на порозі з’явився син із документами. То справді був подвійний сюрприз. — Мамо, ти заслуговуєш набагато більшого! — сказав Тарас, вручаючи Любе документи додому. — Хочу, щоб ти була щасливою! Те Різдво і справді було найщасливішим. Тарас пообіцяв мамі, що відтепер ще більше піклуватиметься про неї. А Люба не вірила своєму щастю: невже так буває?
