Ганні Павлівні нещодавно виповнилося вісімдесят, і вона раптом вирішила повернутися у своє рідне село.
Скільки всього було пов’язано з цими місцями… Цікаво, чи зберігся її будинок, чи розсипався?
Як давно вона там не була, все не було часу, все з чоловіком була, а коли чоловіка не стало, всю себе присвятила онукам.
Тепер онуки виросли, у всіх своє життя. Ось тут Ганна Павлівна, яка ще недавно відчувала себе гвинтиком, на якому все тримається, і відчула себе непотрібною…
– Сергійку, мені б у село моє рідне з’їздити, га? – попросила вона сина.
– Навіщо? Тобі що, з нами погано? – здивувався той.
– Ні що ти! – ахнула старенька. – Просто у вас у всіх своє життя, всі ви зайняті, одна я сиджу без діла. Мені б свій власний будиночок, курочку завести, кізочку, город…
– Мамо, яка курочка?! – аж стрепенувся Сергій. – Яка кізочка?! Навіщо?! Хочеш яйця? Он, у холодильнику ціла коробка яєць і молока теж багато. Люда щодня все свіженьке купує.
– І справді, що це я вигадала? – подумала старенька. – Нащо мені те важке сільське життя, якщо тут, у будинку сина я, як сир у маслі катаюся? І невістка мене мамою називає, і онуки до мене ставляться з повагою…
Але серце ні–ні та защемить по рідних місцях… Тут звісно добре, а там, у рідному селі все ж таки краще.
Міським цього не зрозуміти, там і повітря чистіше, і вода смачніша.
Ледь вона вмовила Сергія відвезти її на батьківщину, обіцяла, що просто одним оком хоч гляне і повернеться. А потім, коли вони там ремонт зроблять, час від часу буде просто приїжджати на літо…
…Ще не доїжджаючи до села серце Ганни Павлівни стрепенулося, а по очах потекли сльози.
Навіть син помітив стан матері і занепокоївся – мало що може статися, як–неяк вісімдесят років уже.
– Мамо, може, повернемося? – запитав він.
– Ні, синку, – рішуче відповіла старенька. – Я так довго цього чекала, я маю відвідати рідні місця, я там народилася, там хочу й піти у кращий світ…
– Знову ти заладнала? – забурчав Сергій. – Не набридло?
– Поживеш з моє, тоді зрозумієш, що значить батьківщина для старої людини, – відповіла жінка.
Ганна Павлівна їхала такими знайомим вуличкам, багато будинків були занедбані, було видно, що там давно ніхто не живе.
А ось і нові будинки, високі, красиві, обгороджені високими огорожами. А ось той самий будинок!
– Почекай, синку, зупини тут! – раптом сказала старенька.
– Ти ж ніби казала, що наш дім біля річки, – здивовано сказав Сергій.
– Так–так, синку, біля річки, ти почекай не поспішай…
Ганна Павлівна вийшла з машини і підійшла до дерев’яного паркану. Добротний будинок потопав у зелені, було видно, що його добре доглядають.
– Ех, Іване, Іване… – прошепотіла вона. – Як давно ми не бачилися…
– Мамо, чий це будинок? – запитав Сергій.
Ганна Павлівна нічого не відповіла і мовчки попрямувала до машини…
…Іван був першим коханням Ганни Павлівни. Вони були ровесниками і навчалися в одному класі.
Ганна, закінчивши школу, пішла працювати дояркою, як і її мати, а Іван став хорошим теслею.
Ганна й Іван дуже любили один одного, про їхнє кохання знали всі і посміювалися, називаючи їх нареченим і нареченою.
Ганна сердилась і ображалася, а Іван завжди заспокоював кохану:
– Ось назбираю грошенят, побудую гарну хату, велику–велику. Хазяйство заведемо, заживемо, як порядні люди, діток народимо…
Від одного тільки його голосу у Ганни перехоплювало подих, а як гарно він розповідав…
Все село знало, що рано чи пізно ці закохані голубки одружаться. А особливо заздрісні пліткарки, шепотіли матері Ганни – дивись, мовляв, принесе в подолі, от ганьба буде на все село!
Батьки Ганни дочці довіряли. Знали вони, що Ганна не буде ганьбитися.
А потім Івана забрали на службу. Ганна до останнього чекала його, не хотіла виходити заміж, а коли прийшов лист, що його не стало, то довго була в жалобі..
Ігор приїхав у їхнє село десь здалеку. Було видно, що цей сорокарічний чоловік багато чого побачив у житті.
Коли він посватався до Ганни, їй тоді було тридцять років, і за порадою матері вона хоч і без кохання, але все ж таки вийшла за нього заміж.
Ганна хотіла бути чесною у всьому, і розповіла Ігореві, що любила і любить Івана. Що вона довго на нього чекала, все сподівалася, що він таки живий.
Ігор нічого не сказав, а потім відвіз дружину в інше місто.
І аж через кілька років, коли Ганна народила первістка, мати повідомила, що Іван повернувся в село! Помилилися тоді з тим листом…
Ігор спохмурнів і назавжди заборонив дружині їздити у її село.
Скільки років минуло з того часу, а Ганна так і не була у своєму селі.
Раніше їхній будинок потопав у вишневому саду, а навколо будинку було висаджено лілії.
Мати Ганни дуже любила квіти, і її батько привозив багато різних квітів, які потім висаджував під вікнами.
Всі квіти радували око, але тільки лілії розрослися так пишно, що їхній будинок так і називали – «будинком з ліліями».
Ганна Павлівна зітхнула, тепер напевно й сад засох, і квіти зникли…
Вони вже під’їжджали, здалеку вона побачила біленький, ніби щойно вибілений будинок.
– Слава Богу будинок стоїть…
Ой, і вишні збереглися, також стоять у ряд. Ганна Павлівна зайшла у двір і перехрестилася. Скільки років минуло, як вона поїхала, а з того часу нічого й не змінилося.
Так само цвітуть лілії під вікнами, а в саду дозрівають вишні.
З городу почувся якийсь шерех, Ганна Павлівна обернулася. Хто б це міг бути?
– Мамо, там якийсь чоловік на городі ходить! – гукнув її Сергій.
– Я зараз схожу, подивлюся, – пробурмотіла старенька. – Може поки нас не було, хтось почав тут жити? Хоча ні, іржавий замок є на дверях…
Ганна Павлівна пройшлася по доріжці, і опинилася на городі.
Посеред грядок стояв якийсь старенький чоловік і збирав овочі.
Ганна Павлівна глянула на нього і аж сумку випустила з рук від несподіванки.
То був Іван!
Його погляд вона впізнала б і з тисячі, такий добрий і сміливий, з хитринкою…
– Іване…
– Ганнусю? Боже, чи це ти?!
Літній чоловік поставив миску з овочами і поспішив до неї на зустріч.
– Слава Богу, ти жива й здорова!
– А я, як рада тебе бачити! Ми ж коли повз твій будинок проїжджали, я подумала, що тебе давно немає… Слава Богу, у тебе все гаразд!
Вони сиділи в саду і пили чай. Сергій із дружиною й сином готували обід. Вони розуміли, що цей старенький чоловік дуже важливий для матері і їм треба дати час для того, щоб вони поговорили.
– Синку, ходи сюди! Це Іван Степанович… Це завдяки йому наш будинок стоїть цілесенький, а сад плодоносить, як і раніше!
Сергій пам’ятав, як його батько іноді дорікав матері якимось Іваном, але не вдавався в подробиці.
Ось він, який виявляється… Мамине перше кохання.
Сергій простяг руку, а Іван, підійшовши ближче, обійняв його і поплескав по спині.
Вони сиділи в саду, в альтанці й обідали. Було відчуття, ніби це одна сім’я, і ніколи не було цих довгих років розлуки…
– Мамо, я так розумію, ти залишаєшся? – запитав Сергій.
– Звісно, синку! Як я залишу Івана одного? І так ми багато років вже втратили…
…Ганна Павлівна з Іваном Семеновичем готуються до ювілею – п’ять років, як живуть разом.
Незабаром має приїхати син і внук, яких в Івана ніколи не було.
Тепер завдяки Ганні він і батько і дід, а скоро стане ще й прадідом…
