Микола приїхав в село, щоб відвідати свою рідну тітку. В селі у чоловіка нікого вже не
залишилося, батьків давно не стало, інші родичі повиїжджали, лишилася тільки тітка Галина.
Микола підійшов до знайомого будинку, відкрив хвіртку, на подвір’ї його зустріла Галина.
– А ти чому не подзвонив, не попередив? – сказала тітка і обняла племінника. – А Марія з дітьми не приїхали?
– Ні, їм не вийшло. У місті залишилися, – відповів чоловік.
Тітка Галя швидко накрила на стіл, пообідали, і жінка плавно перейшла до важливої розмови.
– Ось дивись, що я в скрині в коморі знайшла, – раптом сказала тітка Галина.
Микола з цікавістю витяг із скриньки аркуш паперу і почав читати. У міру прочитання його обличчя змінювалося.
– Та не хвилюйся ти, – спробувала заспокоїти свого племінника тітка Галя, цьому вже стільки років! Може з того часу твоє здоров’я змінилося. Та й сам поміркуй, ти виростив двох дітей, що їх вітром надуло чи що!
Цієї ночі Микола залишився ночувати у тітки. Всю ніч він не стулив очей. Ще б пак, адже висновок, з яким він сьогодні ознайомився, стосувався саме його. Правда виданий він був дуже давно, після того, як у семирічному віці він занедужав. Цей висновок свідчив, що після перенесеної ним недуги у нього в майбутньому не може бути дітей. Звичайно, цей документ був виданий мамі Миколи, і Микола не знав про нього ні слухом, ні духом.
«Можливо, це якась помилка, – думав Микола, – адже якщо вірити цьому папірцю, то я виростив і виховав чужих дітей. Але такого не може бути. У своїй дружині я цілком упевнений». Мати Миколи не стало, коли йому ще не було й десяти років. Незабаром батько привів до будинку іншу жінку. З того часу десятирічний Микола все частіше і частіше залишався ночувати у своєї тітки, яка проживала в сусідньому будинку. Тітка Галина була молодшою сестрою матері Миколи. Хлопчик швидко прив’язався до неї. І вона по суті замінила йому матір.
Після служби Микола не захотів повертатися до рідного села. По-перше, там не було роботи, а по-друге, у Миколи якось не склалися стосунки з батьком. Зупинившись у місті, Микола влаштувався на роботу водієм, а жити довелося до гуртожитку. Набравшись водійського досвіду, він подався в далекобійники. І незабаром придбав своє житло. Потім було знайомство з Марією. Про те, що у них буде дитина, вона повідомила йому ще до реєстрації шлюбу. Жили вони дружно. І за три роки після народження доньки в сім’ї з’явився син.
Ближче до сорока років, маючи невеликий капітал, Микола пішов із далекобійників. І незабаром зареєстрував свою фірму з вантажних перевезень. Починаючи з малого, фірма поступово розширювалася і за кілька років стала приносити стабільний дохід. Відразу від тітки Микола вирушив до столиці. Перебуваючи у незнанні, він просто не міг повернутися додому. У Києві він пройшов огляд, і його припущення підтвердили. Додому Микола повернувся сам не свій.
– Микола приїхав, – зраділа дружина. – Обідатимеш?
– Ні, – коротко відповів він їй, і поклав перед нею, виданий йому висновок.
– Що це? – зробила здивовані очі дружина.
– А це, – сказав Микола. – Папірець, який говорить, що у мене в цьому житті не могло бути дітей.
Дружина, охнувши, присіла на стілець.
– Ну, що ти кажеш, Миколо, – це якась помилка.
– Будеш далі обманювати, – сказав Микола. – Мене тут більше не побачиш.
– Гаразд, я спробую все пояснити, – погодилася дружина.
З розповіді Марії випливало, що ще в школі до неї став залицятися однокласник. Після школи вони продовжували зустрічатись. А потім він несподівано перекинувся до її подруги.
– Тоді я й познайомилася з тобою. А невдовзі я зрозуміла, що в мене буде дитина. На той момент я не мала повної впевненості, що це твоя дитина, але й виходу іншого в мене не було. Я переживала зізнатися батькам у своїй вагітності. Заміжжя було моїм порятунком.
– Ну, з першою дитиною все зрозуміло, – зупинив дружину Микола. – Тут я тебе міг би зрозуміти, і пробачити. А як поясниш появу на світ другого малюка?
І тут з очей Марії потекли сльози. І вона, витираючи їх лодонею, продовжила свою розповідь.
– Ти тоді працював далекобійником, часто бував у роз’їздах. Одного разу я знову зустріла його, моє перше кохання. Він запропонував мені провести вечір разом. Я не знаю, що на мене найшло, але я пішла за ним. Більше я з ним ніколи не зустрічалася. І за ту зраду не можу пробачити себе і досі. Я тільки потім зрозуміла, що він просто захоплення. А ти – це і є кохання всього мого життя.
Коли Марія закінчила своє оповідання, Микола продовжував сидіти за столом, обхопивши свою голову руками.
– Миколо, я тебе прошу, не йди від мене. Я не зможу жити без тебе.
– Бачити тебе не можу, – сказав Микола і попрямував до виходу.
Дружина кинулася за ним зі сльозами, а він, не обертаючись, зачинив за собою двері.
Щоб хоч якось відволіктися, усі дні Микола проводив у себе на роботі. А на вихідні знову вирушив у село до тітки Галини. Особливо йому було важко вночі.
– Все життя нанівець, – міркував він, дивлячись у стелю. – І за що мені все це? Ну як жити з цим далі?
На ранок його здолали суперечливі думки.
– А припустимо, якби я дізнався, що не можу мати дітей, ще коли повернувся з служби. Навряд, у мене в цьому випадку була б сім’я. І я ніколи б не дізнався радості батьківства. Адже я радів, коли бачив, як мої діти роблять перші кроки. А скільки інших щасливих дрібниць трапилося у моєму сімейному житті. Саме завдяки своєму незнанню я і зміг стати щасливою людиною.
У неділю в село до Миколи приїхали його діти.
– Тату, я не знаю, що у вас там з мамою сталося, але від нас щось ти відвернувся, ти що, нас теж не хочеш бачити? – Заявила з порога дочка.
– Ну що ти кажеш дочко, я вас, як і раніше, люблю, а ось з мамою у мене серйозні розбіжності.
– Тату, повертайся до матері, вона день і ніч плаче. Я за неї турбуюся, як би чого не сталося, – втрутився син у розмову.
– Тату, перестань ображатися на маму. Можу тебе порадувати, скоро ви з мамою станете дідусем та бабусею, – поділилася своєю радістю з батьком дочка.
Микола, обійнявши доньку, сказав:
– Оце хороша новина!
– Тату, а ми без тебе не поїдемо, – твердо промовив син, – хватить один одного зводити. Невже, проживши стільки років разом, можна через щось розійтися.
– Добре, вмовили, – посміхнувся Микола, – збираємось додому.
