Великий чорний джип зупинився у похилих воріт. Молода людина в короткій шкіряній куртці і чорних рукавичках вийшов з машини і швидким кроком попрямував прямо по доріжці. Він йшов, часто озираючись, намагаючись знайти кого-то. Одинокий перехожий з подивом поглядав на хлопця. — Володька? — почув юнак за спиною і обернувся. — А чого це ти тут? Річниця ж 2 місяці тому була …
Величезний чорний джип зупинився у похилих кованих воріт. Молода людина в короткій шкіряній куртці і чорних рукавичках вийшов з машини і швидким кроком попрямував прямо по доріжці. Він йшов, часто озираючись, намагаючись знайти кого-то. Одинокий перехожий з подивом поглядав на хлопця. Раптом чоловік зупинився, підняв комір і голосно сказав: -Привіт мама. Ось я і прийшов. Дві самотні верби далеко на краю яру зашуміли на вітрі, перебираючи листям: «Прийшов». Володя відчув цю тишу всім тілом і закинув голову до неба. Хмари. Білі. Ватяні. Вони пливли далі, не помічаючи його на цьому п’ятачку землі. Сліз не було. Був грудку. Тягучий і розростається. — Володька? — почув юнак за спиною і обернувся. — Дід Ігор. Здрастуй. Я. Ігор Анатолійович жив у брата по сусідству, коли Володька був зовсім маленьким. Ігор Анатолійович цурався людей, насував все нижче кепку і на людях мало з’являвся. — А чого це ти тут? Річниця два місяці тому була?
— Я , — Володимир замовк і не знав що відповісти. — На поминки сім років тому не приїхав, а зараз те чого? У сестри був? — Ні, у Рити не був. — Все справи, дід Ігор, справи, — повторив протяжно молода людина. — Справи! Ось і у мене справи, я піду, — діловито перевалюючись, дід поплентався зі своїм відром в руках далі. Володимир сів на лавку. Мовчки став дивитися на пам’ятник, розглядаючи фотографію. Мати і тут була в тої самої хустці. Синій. З червоними цятками квітів. Володька любив цю хустку. Вона була для нього в дитинстві дороговказною зіркою. Завжди і скрізь. Хустка. Він був єдиним цілим з матір’ю. І пах нею, коли вона його обіймала і притискала до себе. Коли Володьки виповнилося шість років. Мати взяла його з собою на ярмарок, купити куртку в школу і шапку за розміром. Батькова була хлопчикові занадто велика і занадто стара. Володька чіплявся за поділ материнської спідниці і тягнув її вниз. -Синку, не тягни, — просила мати. — Я боюся загубитися. Народу багато, — виправдовувався син. — А ти на хустку дивись, якщо загубишся, то побачиш. Я на місці стояти буду.
Хустка у мене помітна. Володька заспокоївся і відпустив поділ. Мати ходила від прилавка до прилавка і торгувалася. Володька теж дивувався, розглядаючи різноманітні товари. Задивився. Хлоп-хлоп очима. Ні матері. Хотів злякатися. Потім згадав про хустку і поліз на стіг біля стайні. Варто мати. Хустка і, правда, яскрава. Оглядається. Володька зліз з копиці і бігти. — Знайшовся? — притискаючи до себе, пестила мати, — підемо, шапку бачила недорогу. — Так і сидиш? — Володя відкрив очі. Ігор Анатолійович повертався назад. Він залишив тару біля хвіртки і сіл з чоловіком поруч. — Сниться почала, немов пливе від мене вдалину і хустка синя її вабить мене. Ні спати, ні їсти не можу. Хустка перед очима. Ось і прийшов. Може, простить. Верби на краю яру знову зашуміли: «Чи пробачить, простить». -Е-е, — дід Ігор хотів було поплескати хлопця по плечу, але стримався. — В тої хустці її і … ти себе прости. Вона що, їй зараз все одно.
А у тебе душа болить. Мабуть дорослий ти став. Це добре. Бережи себе. Поговори з нею, очисти душу, а я піду, справи. Володька кивнув і хотів вже закрити очі. — А до Рити зайди. Вона на останні гроші зробила пам’ятник цей, огорожу бачиш якусь поставила. — Дід Ігор, передай їй це, я поїду зараз, — Володька дістав гаманець і вийняв всю готівку. — Передай, будь ласка, соромно мені. -Ні, синку, сам. Я тут не провідник. Брат з сестрою бачитися повинні. Нехай п’ять хвилин, але рада буде вона. Зла на тебе не тримає. Вона на матір сильно схожа стала. Володимир ще трохи постояв і пішов. Старша сестра і, правда, стала з віком схожа на матір. Володя трохи зам’явся на порозі. Хустка. Синя. У цяточку. -Володька, рідненький, — кинулася вона до нього і обняла. Стиснула, що було сил і покотилися по шкіряній куртці тихі сльозинки. За столом трохи поговорили. Володимир почав збиратися, залишив грошей, хоча сестра не бажала брати. — Рита, а хустка ця у тебе звідки?
— Так матері хустка ця. Дві було таких. Одну вона носила, а другу тільки на ярмарок одягала, — сестра з надією дивилася на брата. — Ти приїжджай частіше. На риболовлю з Миколкою сходіть. -Делі, Рита, всі справи. Бізнес в гору пішов. Якщо грошей потрібно, ти не соромся. Я допоможу. — В гору — це добре. Головне, що ні з гори. Так, що я. Дітей шкода. Школу у нас закрили. У райцентр возимо. За синів страшно. А я… — А зі мною не хочеш? — Ой, ні, Володя, ми тут звикли. ти знай , Що ми у тебе є, і завжди тобі раді, а решта — справа така. На зворотному шляху мелькали в вікні автомобіля дерева. Рання осінь фарбувала все навколо. Серед ялинок раз у раз Володі здавалося, що йде від нього матір або сестра вже не розгледиш і миготів синю хустку. Через тиждень Володі подзвонив Микола, чоловік Рити, і повідомив, що її більше немає. Серце. Коли Володимир поклав трубку, він підійшов до вікна і подивився вдалину. Чи не мати кликала, не її синя хустка. Хустка сестри. Синій. У цяточку…
