— Совісті у тебе ніякої, донечко! До рідної сестри чужу людину поселити! — видала мама. Після того, як дядько Петро повертав мені борг півтора року, я навіть родичам стала давати гроші під розписку. А жебракували родичі у мене постійно. Хоча і посміювалися над моїм способом життя. Ну, а це вже була остання крапля. Я заморожувала курячий бульйон для супу. Я збирала гроші, як божевільна. — Почекаєш! У тебе все одно ні батьківщини, ні прапора, ні сім’ї, ні дітей. Навіщо тобі гроші?
— Совісті у тебе ніякої, донечко! До рідної сестри чужу людину поселити! — видала мама. Після того, як дядько Петро повертав мені борг півтора року, я навіть ро дичам стала давати гроші під розписку. А жебракували р0дичі у мене постійно. Хоча і посміювалися над моїм способом життя. Ні, я не дочка мільйонерів, не спадкоємиця багатого спадщини. Я просто була до остраху економною. Я заморожувала курячий бульйон для супу, завжди вимикала світло, виходячи з приміщення і, при наявності гарячого водопостачання, милася в тазику, нагріваючи воду. У мене була ультракоротка стрижка — так я економила на шампунях, бальзамах і укладках. Я одягалася в секонд-хендах, брала продукти по акціях в магазинах і ніколи не дозволяла собі сьогохвилинних «хотілок». Чи не заперечую, я в чомусь була схожа на бездомного. Тільки в більш-менш доглянутій жіночій версії.
Я збирала гроші, як божевільна. Вся справа в тому, що у мене була мрія. Я до сих пір хотіла купити свій будинок. Невеликий, з маленькою ділянкою, але свій. Посадити під вікном півонії і пити чай в альтанці під яблунями. І щоб в майбутньому до мене приїжджали дорослі діти і внуки. Альтанка, маленький надувний басейн для діточок, гойдалки. Багато зелені, запашне сіно і кізоньки. Такий собі маленький пасторальний рай. До своєї мети я йшла. Звичайно, не семимильними кроками, але все ж. Поки я судорожно перераховувала кожну копійку, більшість моїх ро дичів і знайомих жили і ні в чому собі не відмовляли. Поїздки, гулянки, шмотки-гаджети. А потім майже всі різко переженилися, нар одили дітей і влізли в іпотеки. Все, скінчилося веселе життя, хай живе економія. З роботи звільнили? Затримали зарплату? Дитина захворіла і терміново потрібні гроші на ліки? Вихід є — дзвінок Маринці. Коли дядько Петро зайняв у мене 20 тисяч на ремонт машини і зник на 1,5 року, я перестала довіряти людям, в плані «дай в борг».
Хочеш зайняти — пиши розписку і залишай заставу. Безкоштовна крамничка «Маринка» прикрилася. Все частіше і частіше я чула образи на мої відмови дати грошей у борг. Але мені було байдуже. Я б ще кілька років тому могла дозволити собі купити такий бажаний будиночок. Але, з кожним роком будиночок в мріях ставав все більше. Отже, і коштів на нього потрібно все більше і більше. Коли мені виповнилося 33, давно прийшла пора думати про заміжжя і дітей, а я все ніяк не могла викинути з голови свої мрії про безглуздий будинок. Рік тому велику суму грошей у мене зайняла рідна сестра. Їм з цивільним чоловіком не вистачало на квартиру. І навіщо брати іпотеку, якщо є я — гаманець? Вона випросила у мене 500000. Я взяла з Галини розписку і паспорт. — Через кілька місяців спадок від діда у чоловіка продати вже можна буде. Я тобі відразу і віддам! Чотири-п’ять місяців — крайній термін! — запевняла мене сестра. Я їй повірила. А оскільки жити кілька місяців без паспорта з 2 дітьми, які часто хворіють дуже важко, вона обміняла паспорт на закордонний паспорт.
Гроші мені Галя так і не повернула. Спадщину-то вони про дали, вирішили зробити ремонт і з’їздити відпочити. Адже «один раз живемо!» А у мене в борг? — Почекаєш! У тебе все одно ні батьківщини, ні прапора, ні сім’ї, ні дітей. Навіщо тобі гроші? Загранку Галі у мене випрошувала вся сім’я. А до того ж, я ще і знайшла ідеальний для себе будинок. І гроші мені були ой як потрібні. Від моєї пропозиції оформити в мою власність третину їх квартири, Галю відмовляли всі. Але спрага відпочинку зіграла свою роль — вона погодилася. Я віддала їй закордонний паспорт з розпискою і стала шукати покупця на частку в Галининій квартирі. Нарешті, я переїхала зі своєї знімної кімнати в свій будинок. Щастю моєму не було меж. І навіть численні ро дичі, що ганили мене на кожному кроці, не стали на заваді моїй радості. — Відгукнуться тобі сестринські слізки! Чому твоя сестра повинна з чужою людиною жити або частку у нього викуповувати?
Ще й до суду квартирант непроханий подав, щоб кімнату йому окрему виділили. Що, потерпіти не могла? Жага наживи охопила? До рідної сестрі чужу людину поселити — совісті у тебе немає! Не дочка ти мені більше! — видала мені мама і наказала видалити її номер і забути її адресу. … Мені почав приділяти увагу сусід Микита з будинку навпроти. Думаю, справа у нас йде до весілля. Тепер у мене є гарні сукні, нові туфлі і смачна їжа. Більше над златом я чахнути не збираюся. У свої 35 я тільки почала жити! Ну а ро дичі — що ж, не пройшли вони випробування закриттям гаманця, проживу якось і без них.
