Коли не стало мого чоловіка, то свекри мали зі мною серйозну розмову. Вони знали, що я ще молода, але просили, щоб я більше не виходила заміж, а берегла пам’ять про їхнього сина, а вони мені допомагатимуть. А погодилася, адже дуже кохала свого чоловіка і виходити заміж більше не планувала. Та відтоді минуло 10 років і моє життя змінилося повністю. Свекри тепер стороною мене обходять, але мені дуже шкода їх…

ИНТЕРЕСНАЯ ЖИЗНЬ

Коли не стало мого чоловіка, то свекри мали зі мною серйозну розмову. Вони знали, що я ще молода, але просили, щоб я більше не виходила заміж, а берегла пам’ять про їхнього сина, а вони мені допомагатимуть. А погодилася, адже дуже кохала свого чоловіка і виходити заміж більше не планувала. Та відтоді минуло 10 років і моє життя змінилося повністю. Свекри тепер стороною мене обходять, але мені дуже шкода їх.

Коли закінчила школу, то я відразу вийшла заміж. З Андрієм ми почали зустрічатись ще в школі. Через пів року після весілля у нас з’явилася маленька та гарненька донечка, ми її просто обожнювали усі. Життя текло своєю чергою день за днем.

Все як у людей, розмірено поступово, здавалося так буде завжди, і нашому щастю кінця та краю не буде. Ми кохали один одного, завжди розуміли з пів слова, йшли один одному на поступки і майже ніколи не сперечалися між собою.

Одного разу Андрій поїхав у відрядження. Ще вночі я зрозуміла, що він не повернеться, душа підказала, навіть не знаю, як це пояснити, от бачиш людину перед собою ніби востаннє і все. Вранці мені повідомили, що його не стало. Я не пам’ятаю, що було далі. Далі все просто змішалося в якомусь тумані.

Я думала, мені ніколи його не забути. Пройшов рік, а я пам’ятала його обличчя, голос, жести. Я дивилася на доньку і бачила у ній свого чоловіка. Всю себе я намагалася віддавати дитині. До нас часто приходили свекри, у розмові вони давали мені зрозуміти, що я маю берегти пам’ять їх сина і ніколи його не забувати, адже я була його дружиною. Натякали, щоб я більше нікого не приводила в дім. А я мовчала у відповідь, тоді мені було байдуже.

Пролетіло цілих 10 років, вони були справжньою вічністю для мене. Пролетіли вони дуже швидко, зараз здається немов одна мить. Я все забула. Забула його ходу, погляд, його тепло, сміх, голос. Зараз у мене є другий чоловік і ще двоє синів.

Щаслива й дружня сім’я. Чоловік прийняв мою доньку як свою рідну і вона називає його татом. Все, що відбувалося до цього, здається мені якимось вигаданим сном.

Час лікує – це правда. В житті можуть бути такі круті повороти, що і придумати складно. Не потрібно зациклюватися на важких життєвих негараздах, будь-що потрібно просто пережити, так це важко, але жити потрібно далі, адже життя дуже коротке, не потрібно час втрачати даремно.

Але, якщо чесно, мені трохи незручно перед своїми свекрами, вони ще й досі дивляться на мене з якимось осудом в очах, хоча ніколи й словом мені не дорікнули. Я мовчу, бо щиро розумію їх, це їх дитина, але я теж маю право на своє жіноче щастя.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *