Оля не любила Новий рік. Усі веселяться, подарунки один одному купують, а їй нема кого вітати.
Виросла без батьків, квартиру від бабусі лишилася, якої дуже давно не стало.
Намагалася життя влаштувати, та не вийшло. Коханий зрадив її. Жив на дві родини. А вона три роки нічого не розуміла, думала він у відрядженнях весь час.
Без жалю виставила його і постаралася забути цю зраду…
З роботою теж не склалось. То скорочення, то звільнення.
Ось і влаштувалась вона на ринку продавчинею. Власник їй фрукти постачав, а вона продавала. Жити можна…
…Того передноворічного дня люди купували в основному мандарини.
Хазяїн не встигав ящики підвозити. Надвечір ці мандарини вже Олі в очах миготіли!
– І що вони у них знайшли? Що більше смачних фруктів немає? – розмірковувала вголос Оля.
Підійшла бабуся.
– Невже запізнилася і мандаринки закінчилися? – запитала вона. – Вони у вас такі солодкі.
– Зараз підвезуть, – відповіла Оля. – Вам скільки?
– Багато…
– Сім’я велика?
– Ні. Одна живу.
– Мандарини мабуть любите?
– Так я ж не собі. Щороку багато купую їх і людям роздаю… Дарую, а люди радіють, усміхаються, і мені на душі так добре стає, ніби я з ними шматочком новорічного щастя поділилася. Дітлахам у дворі роздам, нехай радіють. Сусідів пригощу. Свято ж!
Оля розрахувала стареньку, привітала з прийдешнім святом.
– І тебе, дорогенька, з Новим роком. Нехай ти своє щастя знайдеш цього року. Бачу, що ти хороша людина. А якщо сумуєш, значить не все в тебе добре. Ти опівночі з’їж мою мандаринку і бажання загадай, воно й здійсниться. Я сама перевіряла. Бувай, дорогенька…
І старенька зникла серед покупців, а Оля залишилася стояти із трьома мандаринками в руках, які їй дала бабуся.
І так спокійно на душі їй стало після слів цієї незнайомої доброї жінки. Спочатку вона хотіла подаровані фрукти назад у ящик покласти, але передумала і сховала їх у свою сумочку…
…Робочий день добігав кінця. Оля купила собі готовий салат і пляшку ігристого.
Додому вона йшла не поспішаючи. Ніхто на неї там не чекав. Друзів не було, і вона зустрічати Новий рік приготувалася на самоті.
Погода радувала. Почався снігопад. Пухнасті сніжинки кружляли в зимовому вальсі у світлі вуличних ліхтарів та яскравої ілюмінації, якою було прикрашене все місто. Люди поспішали додому до своїх родин. Хтось поспішав із пакетами продуктів, хтось ніс ялинку.
Тільки Оля йшла не поспішаючи, насолоджуючись чудовою погодою.
Біля дверей квартири вона забарилася, ключів щось не могла довго знайти.
Знайшовши їх, вона вставила ключ у замок і раптом помітила, що щось лежить біля дверей квартири.
Оля нахилилася, глянула, що там таке й ахнула від несподіванки!
Це було руденьке кошеня, маленьке й пухнасте.
– Щастить мені сьогодні на помаранчевий колір! – пробурмотіла Оля. – У сумці фрукти, біля дверей жива «мандаринка». І що мені робити з тобою? Звідки ти взялася?
Оля взяла кошеня і занесла в кімнату. На вуличного воно зовсім не було схоже. Вгодоване, лагідне, кошеня одразу вмостилося на колінах і замуркотіло.
– Може про це щастя мені старенька казала? – подумала Оля.
Оля лягла на диван і не помітила, як заснула. Розбудив її наполегливий дзвінок у двері.
Вона знехотя пішла відкривати. На порозі стояла маленька дівчинка років п’яти.
– Здається, я бачила цю дівчинку, – подумала Оля. – Вона живе поверхом вище, на п’ятому.
– Що трапилося? – ахнула Оля. – Чому ти плачеш? І де твої батьки?
Оля взяла її і провела у кімнату. Ледь змогла її заспокоїти.
– Мене звуть Ліза, – почала розповідати дівчинка. – Я живу з татом на п’ятому поверсі. Сьогодні у нас нещасливий день. Він з самого зранку почався не дуже. У садку я забула віршик і не змогла розказати його. Батька не відпустили з роботи до мене на свято, я дуже засмутилася, навіть танцювати не захотіла. А ввечері зникло наше кошеня. Тато пішов сміття виносити, двері не прикрили, а потім дивимося, а Мандаринки нашої немає…
Оля посміхнулася.
– А не вона це часом до мене в гості заглянула? – запитала Оля.
І вона простягла дівчинці кошеня, яке спало під пледом поруч на дивані.
– Вона! Вона! Моя Мандаринка!
Дівчинка від радості обійняла кошеня. Оля запропонувала відвести Лізу додому.
– А вдома нікого немає, – раптом сказала дівчинка. – Тато пішов Мандаринку шукати і зник, уже години три його немає. А я все виглядала в під’їзд, двері в мене і зачинилися… Що тепер робити – не знаю.
Оля пішла і подзвонила у квартиру Лізи, але за дверима була тиша.
Довелося в дверях залишити записку для її тата, не чекати ж сусіда на сходовому майданчику.
На годиннику було вже одинадцята година. Оля нагодувала дівчинку купленим салатом, почастувала бабусиними мандаринками.
Поки вони їли, дівчинка розповіла, що живе з татом і мами у них немає. Що через рік піде до школи, що любить морозиво і мандарини. Що Миколай подарував їй це руде кошеня…
Час минав, дівчинка заснула обійнявшись з кошеням на дивані. Оля накрила її пледом, помилувавшись її рудими кучериками і погладивши по голові.
Дзвінок у двері пролунав, коли вже була за п’ять хвилин дванадцята!
Оля якраз намагалася відкрити ігристе, але це не зовсім в неї виходило.
Вона відчинила двері. На порозі стояв якийсь молодий чоловік.
– Я тато Лізи, – просто сказав він. – Дівчинка у вас?
– Так, у мене… І кошеня теж.
– Добре, а то я все навколо облазив…
– А це? – і Оля показала на його руку в гіпсі.
– А тут як у кіно вийшло, – посміхнувся чоловік. – Шукав кошеня і ось так…
– Добре, що ви знайшлися. Ліза так переживала. – Що ж ми у дверях стоїмо, проходьте…
Оля провела його в кімнату. На столі стояла тарілка з бутербродами, салат і дві мандаринки.
– Мені сьогодні подарували, сказали, що треба з’їсти їх опівночі, тоді бажання й здійсниться.
Одну мандаринку Оля простягла сусідові, іншу почала чистити сама.
– Швидше їжте, а то бажання не здійсниться! – сказала вона.
За розмовами минула ніч. Лізу будити не стали. Тільки вранці вони розійшлися. Оля втомлено притулилася до спинки дивана і посміхнулася.
– Не обманула старенька, а мандаринки ж і справді чарівні…
Ліза стала частою гостею в будинку Олі, та й її батько Роман прагнув знайти привід зайти до неї.
Через місяць вони вирішили жити разом.
А Оля полюбила мандарини, адже саме з них почалося її нове щастя…