Дверний дзвінок розлився по кімнатах. Ганна Вікторівна навіть здивувалася від несподіванки.
— Хто ж прийшов так пізно? Невже Іванівна вирішила борг віддати… — ойкаючи, вона поплелася відчиняти двері.
На порозі стояла Настя. Анна Вікторівна раптом відчула, що їй важко стояти, і вона присіла на тумбочку в коридорі: доньку вона чекала найменше, адже Настя не з’являлася вдома вже більше десяти років.
– Привіт, мамо. Можна увійти? – раптом сказала Настя.
Мама і дочка посварилися багато років тому через нареченого Насті. Вона, тоді ще вісімнадцятирічна дівчинка, закохалася, у тридцятип’ятирічного одруженого чоловіка. Як тільки Ганна Вікторівна не намагалася розплющити їй очі — все без толку. Настя не слухала матір і тільки повторювала, що він обов’язково розлучиться. Як не дивно, Валерій і справді розлучився, залишивши дружину та двох дітей. Але на Насті одружуватися не поспішав. Майже два роки він годував обіцянками, а потім одного дня поїхав підкорювати столицю. Настя відразу зібрала валізу і поїхала за коханим. Тоді й сталася сварка між нею та матір’ю, який посварила їх, найближчих людей, на багато років. За всі ці роки Настя жодного разу не подзвонила і не написала Ганні Вікторівні, чим посилила образу матері.
Через три роки після відходу Насті із сім’ї, Ганну покинув і чоловік. Чоловік знайшов собі молоду, яка народила йому дочку. Семен Павлович не приховував роман. Будучи чесною людиною, він відразу ж розлучився і одружився з коханкою. Що відчувала тоді Анна Вікторівна, було відомо одному Богу. І хоча на розлучені вона трималася стійко, вже через пару місяців після розлучення квітуча жінка почала повільно змінюватися. У квартирі, де завжди було весело та галасливо, тепер було порожньо. Не було кому готувати обіди і прасувати сорочки, не треба було чепуритися, фарбувати волосся і робити макіяж. Справа посилювалася тим, що Ганна Вікторівна працювала перекладачем вдома і тому стала майже повною затворницею. У свої п’ятдесят вона стала виглядати на шістдесят із хвостиком.
На фото у соціальних мережах жінка бачила, що у доньки все добре, вона жива та здорова. І від цього було ще образливіше. У всіх своїх бідах Ганна Вікторівна звинувачувала лише себе: доросла людина, а не змогла знайти порозуміння з дитиною. І ось тепер, коли вона найменше цього чекала, дочка нарешті приїхала.
— З’явилася, — вигукнула Ганна Вікторівна. – Назовсім чи як?
Настя хмикнула носом. Тільки зараз мама побачила валізу, що стояла поруч. Значить надовго.
— Заходь, що з тобою робити. Я у твоїй кімнаті нічого не чіпала. Тільки пил протирала… — махнула рукою мати.
Дівчина мовчки закотила валізу до коридору і зняла куртку. Допитливим поглядом Ганна Вікторівна оглянула дочку.
– Їсти будеш?
Настя мовчки кивнула.
Ганна Вікторівна вирушила на кухню. Знай вона заздалегідь, які гості завітають, купила б хоч ковбаски та сиру. А так, крім вчорашнього супу та десятка яєць, у холодильнику нічого немає.
Жінка накрила стіл і сіла на табурет у кутку кухні, склавши руки Вона чекала, що дочка зараз їй розповість, чому приїхала додому стільки років по тому. Але Настя, не сказавши жодного слова, повечеряла і знову пішла до своєї кімнати.
– Розповісти нічого не хочеш? — мати зазирнула до дочки в кімнату. Та лежала на дивані обличчям до стіни і щось гортала у телефоні.
– Не хочу.
— Не хоче вона… — з образою передражнила Ганна Вікторівна доньку. — З’явилася стільки років без попередження і мовчить.
Запанувала пауза.
— Ти мала рацію, Валерій виявився негідником, — сіла на дивані Настя. — Мабуть, ти хочеш це почути.
Мама кивнула.
— Я це завжди знала, коли він дружину з дітьми покинув. А сталося що?
Настя раптом затулила обличчя руками та розплакалася.
– Ти чого? – запереживала мама. — Він тобі зраджував?
– Гірше, – сказала Настя. — Я вагітна, а Валерій не хоче дитини. Каже, йому набридло бути батьком, ще коли з Мариною жив.
— Оце так.., — Ганна Вікторівна сіла на краєчок дивана й поклала долоню на плече доньки. — Справді, негідник.
— Сказав не повертатися, поки не вирішу цю проблему… — Настя ще дужче заплакала. — А мені вже під тридцять, раптом я більше не зможу стати мамою!
Ганна Вікторівна не знала, що сказати. Ось негідник, цей Валерій! І звідки він узявся? От був би Семен вдома, він би обов’язково знайшов і потрібні слова для доньки, і не дозволив цьому негіднику так вчинити.
— Отже, так, — твердо сказала жінка. — Народжуватимеш. А Валерій твій нехай один живе. До сивого волосся дожив, а розуму не нажив. Скільки йому сорок? Одних дітей залишив — інші не потрібні!
— Сорок сім, — тихо виправила мамі Настя.
– Неважливо. А ти — не вздумай нічого робити. Народжуватимемо, без розмов. Квартира є, руки-ноги на місці… Проживемо!
Дочка мовчала, але було видно, що підтримка матері була дуже потрібна.
— Термін який хоч? — трохи заспокоївшись, поцікавилася Ганна Вікторівна.
– Десять тижнів.
— Так тобі на облік настав час вставати. Добре, що приїхала, адже в тебе прописка наша залишилася. Молодець, дочка.
Ганна Вікторівна не почала говорити, як важко їй давалося жити в самоті цілих десять років, а ще — що з кімнати Насті вона давно хотіла собі зробити спальню, і навіть придивилася ліжко… Вона знала, дочка одразу ж поїде, якщо відчує себе тягарем.
***
Валерій приїхав лише раз. З’явився, коли Насті не було вдома — і це було щасливим збігом, адже їй ні до чого були всі ці переживання. Ганна Вікторівна застигла, коли побачила на порозі зятя, що так і не відбувся.
— Доброго дня, тещенько, — єхидно посміхнувся Валерій. — Мені б Настю… вона додому збирається чи як?
— Яка я тобі теща, Валерій, — обложила його Ганна Вікторівна. — Ви ж з Настею не розписані жили. Нема її, іди куди очі дивляться.
Посмішка відразу зійшла з обличчя чоловіка.
– А де вона?
— Тобі це знати без потреби. А дім її тут, вона тут залишиться. А ти, Валерій, дорогу до цього будинку забудь, негіднику. Життя дівчині молодій зіпсував і ще пишається, — Ганна Вікторівна мледве тримала себе в руках.
— Наші справи вас не стосуються, — спробував заперечити Валерій.
Але Ганну Вікторівну було не зупинити.
— Ще й як стосуються, якщо йдеться про моїх онуків. Іди геть, і щоб я тебе тут більше не бачила, а то дільничого викликаю!
Валерій ще щось побурмотів біля дверей та пішов.
***
У встановлений термін Настя народила доньку. До виписки внучки Ганна Вікторівна, організувала в кімнаті доньки ремонт. Щоправда, для цього довелося залучити до роботи… Семена. Ганна Вікторівна була така рада, що Настя повернулася додому і чекає на дитину, що зважилася зателефонувати колишньому чоловікові і поділитися новиною. Той зрадів не менше за неї і тут же примчав на стару квартиру.
— Ти не ображайся на мене, — винно опустивши очі, почав виправдовуватися Семен за свої провини семирічної давності.
Ганна Вікторівна лише усміхнулася.
— Та все пройшло. Радій, дідом скоро будеш. Та гроші готуй: коляску треба, ліжечко треба. Я ось шпалери оновити хочу до виписки, щоб все свіженьке було та чистеньке. Сама Настя на збереженні, тижнів зо два ще ходити.
І Семен Павлович тут же завзято взявся до справи. Виявилося, що в новій сім’ї у нього теж не дуже гладко. Дитина виявилася зовсім не його, а колишнього нареченого. Але йому було соромно повернутися до Анни Вікторівни.
— Ну, ти даєш, — сплеснула руками жінка. — Санта-Барбара якась.
Ремонт у Настіній кімнаті закінчили за два дні, а на третій Семен Павлович прийшов додому з валізою.
– Приймеш мене назад, Аня? Я тебе люблю одну…
На виписку внучки Ганна та Семен поїхали разом, а от Валерій так і не з’явився — він не змінив свого рішення, і дитина була йому, як і раніше, не потрібна. Настя не приховувала подиву, поглядаючи на батька й матір, що розчулено сюсюкали з її новонародженою донькою. Тепер вона відчувала, що в неї і справді є сім’я, якій вона потрібна, і яка підтримає, незважаючи ні на що.
