Пакет зі сміттям стояв біля вхідних дверей п’ятнадцятої квартири другий день. Віктор запам’ятав цю деталь, бо мало не зачепився об нього вчора. Сьогодні ж вранці до пакету для сміття додався малесенький кульок. Сміття не видавало неприємного запаху, але вигляд його викликав подив. Раніш такого не було. Будинок новий, зданий рік тому. Бувало, що будівельники виставляли будівельне сміття, але його, як правило, швидко виносили, а тут пакет зі сміттям.
Віктор пройшов повз, поспішав на роботу. Увечері пакет не помітив, знову поспішав, тепер додому, сьогодні він зустрічався з Оленою, і треба було швидко переодягнутися і бігти на побачення. Але коли молодий чоловік спускався надвір, то знову зупинився біля п’ятнадцятої квартири. Пакет зі сміттям так і стояв на колишньому місці.
Віктор осудливо похитав головою, але глянувши на годинник, вирішив, що зайде до господаря, що залишив пакет, рано-вранці.
Вранці пакет і вже два маленькі пакетики стояли біля дверей.
Віктор насупився і натиснув кнопку дзвінка. Потім наполегливо повторив – ще натиснув двічі на дзвінок.
– Іду, зараз, – почулася з-за дверей.
Літня жінка в окулярах і теплій синій кофті неквапливо відчинила двері і помітно розгубилася. Посмішка швидко змінилася пережиттям, і жінка спробувала зачинити двері якнайшвидше.
Віктор затримав за ручку.
– Доброго дня, пакет зі сміттям винесіть на вулицю, будь ласка, прибиральниця не зобов’язана робити це за вас.
Жінка в окулярах зніяковіла і почала про щось розповідати: що онук обіцяв приїхати, він винесе, вона думала, що це прийшов він, захвилювалася.
– Ви не виходите із квартири? – ввічливо вставив своє запитання у монолог пенсіонерки Віктор.
– Ні-і-і, важко, – вона трохи простягла руки вперед і показала їх чоловікові.
Руки її тремтіли, ніби хтось смикав їх за невидимі нитки.
– Я винесу пакети, всього вам хорошого, – Віктор взяв пакети та пішов.
Дрібна добра справа швидко забулася молодим чоловіком, але коли він повертався з роботи ввечері додому, то на майданчику другого поверху відразу відчинилися двері п’ятнадцятої квартири.
– Доброго вечора, – усміхнулася старенька і простягла двадцяти гривневу купюру. – Це за сміття.
Жінка навмисно чекала довгий час біля відчинених дверей, щоб подякувати молодій людині.
Тепер зніяковів Віктор.
– Я не візьму, нічого не треба…
– Та що ми через двері розмовляємо, зайдіть, мені важко стояти, – зупинила старенька і відійшла від дверей.
Віктор увійшов у квартиру.
Простенький ремонт, зовсім небагато меблів. В очі одразу кинулися кілька відкритих коробок, що стояли біля стіни у просторому коридорі. Одна з локшиною швидкого приготування, а друга з картоплею в баночках теж швидкого приготування. Трохи далі стояло кілька упаковок молока тривалого зберігання.
– Мені нескладно викинути ваше сміття, буде потрібно, звертайтеся. Грошей не потрібне. Тільки не виставляйте сміття біля квартири.
Руки бабусі затремтіли сильніше. Розхвилювалася.
– Як вас звати? – Запитала вона.
– Віктор.
– Вікторе. А мене Ірина Олексіївна. Дякую вам, ви такі добрі.
– Із продуктів нічого не треба купити? Мені справді не складно.
– Ой, ні, дякую, у мене все є, – і бабуся кивнула у бік коробок. – Онук купує на місяць і я їм.
– Це? – здивувався Віктор.
– Не тільки, у мене і каша в пакетиках є, пряники, чай, до речі, хочете чай?
– Ні, дякую, – відмовився Віктор.
– Я не жаліюсь. Вже готувати сама собі не можу, трясуться руки, а от заварити локшину чи картоплю цілком під силу. За супчиком справжнім буває тільки сумую, але я не скаржусь, у мене все добре. Онук зайнятий, рідко буває.
– Я піду, – Віктор зрушив брови, згадавши, що сьогодні в нього знову побачення з Оленою. – Сміття можу забирати о восьмій ранку в робочі дні.
Весь вечір Віктор сидів задумливий. Олена щебетала, розповідаючи про те, яку прекрасну сукню вона сьогодні бачила у торговому центрі.
– Ти зовсім мене не слухаєш, Ві-і-тя, – сердилася дівчина.
– Пробач, я трохи задумався.
Супутниця знову щось розповідала, а Віктор знову думав про ту саму стареньку в окулярах. Принесли основну страву, а у чоловіка зовсім зник апетит.
– Давай ще десерт замовимо? Грушу в карамельному сиропі з морозивом чи тірамісу? Що ти будеш?
– Га? Бери на свій смак, – Віктор глянув на Олену, а вона спокусливо поправила завитки чорного волосся і трохи прочинила рота.
Вони познайомилися нещодавно. Дівчина справила на хлопця таке незабутнє враження, що Віктор досі не міг зрозуміти, що його так привабило в ній. Так, гарна зовнішність, так, йому добре з нею, але розкритися повністю не виходить, наче гра і не за його правилами. Олена була молодшою за Віктора на п’ять років.
Кафе, ресторани, тусовки – це все не приносило Віктору особливої радості, але двадцятирічна Олена жила всім цим, і йому довелося підтримати.
– Олено, а ти суп умієш готувати?
– О-о-о, ти закінчив ремонт і запрошуєш мене до себе? – вона зробила ковток із фужера і додала, – я у твоїй футболці на кухні готую… Суп який? – Змінила вона важкий голос, запитавши, – Том Ям?
Гліб посміхнувся:
– Ні, звичайний, борщ чи бульйон курячий з локшиною.
– Давай замовимо суп тут і заберемо із собою, поїхали! – Олена почала крутитися, щоб покликати офіціанта.
– У мене в під’їзді живе бабуся, мрія в неї є – суп, – почав пояснювати Віктор.
– Твоя родичка?
– Ні, але вона харчується погано.
– І? Ти пропонуєш мені зварити їй суп?
– Так, а чому ні, це недовго, тільки купити продукти потрібно.
– Якщо хочеш, можеш купити їй суп тут і віддати. Для таких бабусь є соціальні служби, хай вони приходять і варять їм і перуть, фу, – Олена кинула на стіл зім’яту серветку.
Офіціант підійшов до столика.
– То ти будеш десерт? – Запитала Олена з образою.
– Ні, замовляй собі, – Віктор відкинувся на спинку стільця.
– Ти образився, нічого не їси?
– Ні, просто немає апетиту.
Віктор відвіз Олену додому та поїхав до себе. Зайшов у магазин, купив пляшку і вже хотів було пройти на касу, як почув розмову якоїсь дівчини із працівником зали.
– Мені курочку на суп, подивіться, може під лотком є свіжіша упаковка. Працівник закотила очі, але вийняла сітку і дістала з дна холодильника упаковку.
– Будь ласка.
– Дякую, – усміхнулася їй дівчина.
– Хороша курочка? – одразу спитав Віктор.
– Так, я цю завжди беру, схожа на домашню, ту, що в селі бігала.
– Скажіть, а що ще на курячий суп взяти, локшину там, яку?
Дівчина трохи примружилась і з цікавістю подивилася на Віктора.
– Вибачте, я не затримую вас, вибачте, – почав вибачатися чоловік.
– Ні, нічого страшного, ви вчитеся готувати?
– Так, доведеться. Раніше мені завжди готувала мати, але тепер я живу один і хочу одній бабусі зварити суп.
– Ви молодець, бабусі – це круто, ви дбайливий.
– Бабуся не моя, вона живе на другому поверсі у нас у під’їзді, одна, їсть одну мівіну і мріє про суп, – додав Віктор.
– А-а-а-а. Зрозуміло. Тоді приходьте до мене через півтори години, я приготую велику каструлю і бабусі вистачить, запишіть адресу.
Віктор розплився посміхаючись і дістав телефон.
Оксана жила в сусідньому будинку, теж нещодавно заїхала до нової квартири, яку винаймала.
– А ти суп будеш? – Несподівано запитала Оксана, коли Віктор прийшов забирати каструльку для бабусі.
– Я багато приготувала, мені одній не подужати.
– А чому ні. Пахне він чудово, незнаюя, як втриматися, поки донесу. Збирайся, ходімо.
– Куди? – Здивувалася Оксана.
– Як куди? До бабусі.
– Давай ти сьогодні сам, а потім разом сходимо. Ти ж не попереджав бабусю. Краще сказати наперед.
– Добре! – погодився Віктор, вислухавши розумні аргументи.
За двадцять хвилин Віктор повернувся в піднесеному настрої.
– От і не думав, що суп може так тішити людину!
Оксана посміхнулася.
– А може, не суп, а увага? Стара, самотня людина, ще й нездужає. Суп – лише привід. Моя сусідка сміття виставляє за двері, щоб я до неї зайшла, такий спосіб поговорити придумала.
Віктор засміявся.
– Ірина Олексіївна теж так робить. Я до неї щодо сміття біля квартири вперше і зайшов.
– Ось, я ж говорю, справа не в супі, хоча їй він дуже потрібен. Мий руки, сідай за стіл. Суп охолоне.
Телефон Віктора задзвонив. Він дістав його з кишені, дзвонила Олена. Віктор натиснув на відбій і вимкнув звук.
– Не важливо, давай їсти, суп важливіший, – потирав руки Віктор.
