Ніна Василівна готувала вечерю, коли раптом відкрилися вхідні двері. Витираючи на ходу руки, вона поспішила до коридора.
– Олексію? Чому ти так пізно? І чому один? Щось трапилося? – захвилювалася Ніна, побачивши на порозі свого сина.
– Мамо, дай поїсти, – з порога сказав Олексій.
– Ну звичайно! Ходімо на кухню, там вже все готове, – запросила жінка сина.
Ніна Василівна клопотала навколо сина. Нарешті син наївся, підвівся з-за столу і попрямував до своєї кімнати.
Мама пішла слідом. З подивом вона дивилася, як син дістає постільну білизну.
— Олексію, що це означає? – здивувалася вона.
— Мамо, я в тебе переночую, – спокійно сказав Олексій.
– Ні! – вигукнула Ніна, зрозумівши, що син пішов від дружини.
– Мамо, ти чого? – здивувався чоловік.
– Ні! Відвідав маму, за це дякую. Але ночувати ти тут не будеш. Їдь додому, – рівним тоном сказала Ніна Василівна.
— Але, мамо, ми з Вірою посварилися…, – жалісливим тоном сказав син. – Я сказав, що йду він неї.
– Ну і що? Як посварилися, так і помиріться. Що хоч не поділили? – спробувала розібратися жінка.
– Та втомився я! Приходжу додому, а їсти не приготовлено, доводиться готувати самому, – відповів Олексій.
– Ну і що? Ти ж кухар, що тобі складно? – запитала мама.
— Та й Віра теж кухар! Ми таки разом навчалися.
— Ну, любий, ти не рівняй себе і дружину. Адже в неї зараз і без того клопоту вистачає. Чи ти думаєш, що декрет — це справді відпустка? Та не дай Боже тобі навіть пару днів такої відпустки! – змінила тон Ніна Василівна.
— Вона вже третій день не може мені на сорочці ґудзик пришити!
— Гудзик?! І через це вся сварка? А ти що, голку в руках тримати не вмієш? Он, коли закортіло, то навіть джинси сам собі зашив, а тут через ґудзик з сім’ї йдеш!
Ніна Василівна докірливо похитала головою.
— Ось що я тобі скажу, синку. Не видумуй нічого і їдь додому. Це тепер не твій дім. Я завжди рада, коли ти будеш мене відвідувати, чи один, чи з сім’єю. Але твій дім тепер там, де твої дружина та син. Тож прибери все це, — мати махнула рукою у бік дивана. – І збирайся. Тобі час додому.
— Я не хочу, — озвався Олексій.
– Не хочу треба було до весілля говорити. А тепер пізно. Тебе ніхто не переконував одружуватися, за руку під вінець ніхто не вів. І, дивись, мені, щоб їхав прямісінько додому! Якщо дізнаюся, що ти не ночував вдома, до мене більше і показуватись не смій! В житті всяке буває. Ну посварилися, то піди зроби пару кругів навколо будинку, заспокойся. А з дому йти — це далеко не вихіж. Тоді й починати не треба було спільне життя.
Ніна Василівна провела сина до дверей. Біля порога син нахилився і мати поцілувала його на прощання.
— Ну, ійи. Передавай привіт Вірочці. І поцілунок за мене Андрійку, – задоволено усміхнулася жінка.